Я зустрів його у магазині, де продавали дешевий китайський одяг. Він був одягнений у сірі тренувальні штани, чорну олімпійку з погано нашитим, невідомим мені лого. На голові сиділа чорна кепка з буквами NY, з яких лізли білі нитки, а ноги були взуті у дешеву підробку газелей. Він стояв у самому кінці відділу чоловічого одягу, і він був манекеном.

Думаю, манекенів штампують на якомусь заводі, де всього кілька шаблонів, тому всі  вони виходять одного зросту, однієї статури та з однаковими обличчями. Втім обличчя цього манекену виглядало так, наче його ліпив майстер по пластмасі. Я зняв його кепку, насунуту на очі, і побачив, що скульптор зробив йому густі брови і чомусь насупив їх. У нього був широкий ніс із горбинкою, губи також щедро налили пластмасою, а підборіддя правильно обтесали і витягли вперед. Усі його риси, його погляд, який слідкував за мною, звідки я б не дивився, віддаляли його від інших манекенів, що покірно і безтурботно стояли по всьому відділу.

Того дня я нічого не купив, тому прийшов наступного. Він стояв на тому самому місці, тільки з голови зникла кепка. Не знаю, чи комплексував він з приводу волосся, але я все одно зняв капелюха з сусіднього манекену і надів на голову йому. Це побачив один з консультантів, але не встиг нічого сказати. Я почав першим:

— Хіба ви не розумієте, що йому не подобається, як ви його одягаєте?

Він дурнувато посміхнувся, наче не розчув мого питання, нічого не відповів, тільки потім весь час підозріло на мене зиркав.

Коли я збирався йти, не розуміючи, чому на світі коїться така несправедливість, то звернув увагу на погляд мого манекена. Десь там, в іншому кінці магазину стояла вона. Одягнена у довге чорне плаття з неглибоким декольте, вона не мала своїх рис і була схожа на будь-якого іншого манекена. Тихо, щоб мене не почув консультант, я сказав:

— Забудь.  

Я підійшов до неї, вибачився і переніс її з його поля зору. Коли я повернувся до нього, мені здалося, його погляд став похмурішим, але я знову вибачився і повернув його так, щоб він дивився у вікно. Там вечоріло, ходили люди, і за хвилину я доєднався до них.

Третього дня я влаштував скандал, тому що хтось відвернув мого манекена від вікна. Консультант ніяк не міг зрозуміти претензій, але інстинктивно почав вибачатися і дозволив знову розвернути його до вікна. Коли ми залишилися наодинці, я сказав:

— Тобі треба забиратися звідси.

Перш, ніж піти, я вклав йому у кишеню олімпійки брошуру протестантської церкви, яку мені дали на вулиці, а ще трохи грошей.

Коли я прийшов наступного разу, то знайшов його біля туалету. На ньому були сонцезахисні окуляри, до запаху пластмаси додався запах алкоголю і блювоти. Брошура лежала під ногами. Коли я поставив його на ноги і обшукав кишені, то знайшов дрібні купюри і монети, а ще серветку з написаним на ньому номером телефону, що належав Анні.

— Вона гарна? Може, я сам їй подзвоню?

Його окуляри сповзли з очей і врізалися у горбинку носа. Я вибачився, поправив його окуляри і вклав йому у кишеню ще трохи грошей.

— Відведи її кудись, але не втрачай голову. І думай про те, як звідси вибратися.

В іншу кишеню я вклав дві сторінки з журналу мод, що знайшов у туалеті. Модельне агентство шукало чоловіків, і я був упевнений, вони б відірвали його з руками.

Наступного дня я побачив слід червоної помади у нього на шиї. Сторінки з журналу він, очевидно, навіть не читав, і це мене роздратувало. Я не залишив йому грошей і не приходив два дні. Коли я все-таки охолов і повернувся, мій манекен стояв біля вікна, а на підвіконні лежали сторінки з того журналу.

— Це реальний шанс, — сказав я. — Тут тобі робити нічого.

Я віддав йому свій годинник, кілька золотих прикрас, що залишилися від матері, та гроші. У цьому ж магазині я купив невелику валізу і залишив її біля його ніг. Наостанок я обійняв його і почув голос консультанта:

— Що це ви робите? Я викличу охорону.

— Не повертайся сюди, — сказав я манекену, і вийшов.

Я повернувся за тиждень, але його ніде не було. Я обійшов увесь магазин, зазирнув у туалет і навіть до підсобки, ігноруючи протести консультанта. Я сів на підвіконня, і скоро до мене підійшла жінка.

— Це вам від нього, — сказала вона і дала мені фотографію.

На ній був мій манекен. Він стояв на подіумі, одягнений у хороший костюм, а на зворотному боці був напис: «Моєму другу».

***

Я слідкував за ним у мережі і бачив, що справи в нього йшли добре. Підписники росли, за півроку їх стало майже 600 тисяч. Він подорожував Європою, США та Азією. Він працював з найкращими модельєрами і регулярно з’являвся на публіці з жінкою, яка передала мені фотографію. В інтерв’ю та подкастах він часто згадував той магазин, де він починав, а також дякував другові, який повірив у нього та надихнув.

Поряд крутилися сумнівні продюсери та піарники, які намагалися заткнути моїм манекеном щось очевидно провальне у перспективі, але прибуткове в моменті. Реклама чіпсів, другорядні ролі у ремейках, жалюгідна спроба записати сингл у дуеті з майже паралізованою рок-зіркою 70-х. Скандальні ТВ-шоу, провокативні інтерв’ю та масивний хейт в інтернеті через рекламу застосунку, яким користувалися сталкери. Як часто буває, паралельно ширилися дивні чутки. З’являлися фотографії, зроблені у нічних клубах та на приватних яхтах. Особливо преса включилася, коли вони з Анною зникли на півроку і ніде не з’являлися публічно. Хтось продав журналістам фотографії її медичної карти, де йшлося про викидень, а потім мого манекена бачили біля входу у знаменитий рехаб.

Тиша продовжувалася майже два роки, але одного дня з його соціальних мереж зникли усі пости і фотографії. Через тиждень на Нетфліксі вийшов документальний фільм під назвою «Пластикова клітка». У ньому вони з Анною детально і без прикрас розповідали про своє життя і ділилися архівними відео. Проблеми почалися майже відразу. Кар’єра йшла вгору, вже через кілька місяців вони купили велику квартиру біля Площі Віктора Гюго, Анна завагітніла, але дитина померла в утробі. У дитини було пластикове серце.

Вони зверталися до лікарів і шарлатанів і поступово залізли в борги. Відео вони знімали, щоб продати їх та спробувати повернути своє життя. На одному з відео Анна нагріває запальничкою передпліччя мого манекену, яке у тому місці стає м’яким, після чого вводить голку. Передпліччя застигає, і Анна відламує голку, яка тирчить серед десятків інших. На іншому Анна стоїть на даху і обіцяє кинутися вниз. Мій манекен умовляє її пригати спиною уперед, щоб він спустився на вулицю і міг плюнути їй в обличчя. Перед камерою вони билися, займалися сексом, обіцяли один одному почати все спочатку, і починали. Билися, займалися сексом, виривали один одному зуби.

Про «Пластикову клітку» говорили і доволі довго. Фільм здебільшого викликав співчуття. Через кілька днів після прем’єри, одна ізраїльська клініка запросила Анну та мого манекена до себе, обіцяючи допомогти з їх проблемами. Історія їх одужання мала лягти в основу нового фільму, але він так і не був знятий.

За тиждень вони загинули у власному будинку, де почалася пожежа. Писали, що хтось з них заснув з сигаретою, ліжко спалахнуло, вони задихнулися, а потім згоріли. Кажуть, вони навіть не прокинулися. Вже потім на одному сайті я знайшов фотографію, яку зробили чи то поліцейські, чи то пожежники, які були у будинку невдовзі після трагедії. На ньому було зображене чорне, повністю вигорівше ліжко, а всередині, наче у неглибокому саркофазі, лежали обвуглені кістки Анни, вкриті застиглим пластиком мого манекену.

15.09.24