Статтю також можна прочитати на сайті онлайн-журналу «Низовина». 

Термін «анархо-трансгуманізм» з’явився відносно недавно. У 80-х роках його згадували рідко, публічно його почали вживати на початку нульових і справжньої популярності він набув лише в останнє десятиліття. Цей термін представляє течію думки, яка була присутня в анархістських колах і теоріях із часів Вільяма Ґодвіна, який пов’язував прагнення до постійного поліпшення і вдосконалення наших суспільних відносин із прагненням до перманентного покращення і вдосконалення нас самих — наших матеріальних умов і наших фізичних тіл.

Ідея анархо-трансгуманізму проста:

Ми повинні прагнути розширити нашу фізичну свободу так само, як ми прагнемо розширити нашу соціальну свободу.

У цьому ми бачимо логічне продовження та поглиблення концептуального прагнення анархізму до максимізації свободи всіх людей.

У ЗМІ «трансгуманізм» часто поверхово характеризують лише з точки зору бажання жити буквально вічно, мати можливість завантажити свій розум у комп’ютер. Також його пов’язують з фантазіями про самовдосконалюваний штучний інтелект, який раптово з’явиться і перетворить світ на райський куточок. Є справді досить багато людей, яких приваблюють подібні ідеї. Але єдиний сутнісний принцип трансгуманізму полягає в тому, що ми повинні мати більше свободи як можливості змінювати себе.

У цьому аспекті трансгуманізм протистоїть есенціалістським концепціям, що робить його частиною ширшого дискурсу у феміністичній та квір-теорії конструювання кіборг-ідентичностей та створення «постлюдських форм буття». Трансгуманізм можна розглядати або як агресивну критику гуманізму, або як розширення специфічних гуманістичних цінностей за межі довільної видової категорії «людина». Трансгуманізм вимагає, щоб ми ставили під сумнів наші бажання та цінності, виходячи за кордони наявних форм існування, не приймаючи ані авторитету таких відносних соціальних конструкцій, як ґендер, ані сліпої віри в те, як функціонують і можуть функціонувати наші тіла.

Як і слід було очікувати, проблема постлюдей була в центрі уваги трансгуманізму ще з часів публікації «Маніфесту постлюдей» в 1983-му році. Але трансгуманізм радикально розширює поняття постлюдського визволення, розглядаючи його як частину набагато ширшого спектру боротьби за свободу в конструюванні та використання наших тіл і навколишнього світу. Анархо-трансгуманісти працюють над безпосередніми практичними проєктами, які дають людям більше контролю над їхніми тілами, куди входять організація клінік з надання послуг аборту, розповсюдження налоксону або 3D-друк протезів для дітей, де технологія протезування має відкритий вихідний код. Але ми також ставимо радикальні питання, наприклад, чому наше суспільство не лише мириться з мимовільним старінням і смертю людей, але й намагається виправдати постійне знищення життя етикою?

Трансгуманізм не зводиться лише до теми продовження життя, але це важливий приклад боротьби, яку ми відкрили і, що неприємно вражає, ведемо переважно наодинці. Уявлення про те, що об'єктивно «хороше життя» триває до сімдесяти чи ста років, але не довше, явно відносне, і все ж така думка майже загальноприйнята і наполегливо відстоюється. Багато ранніх трансгуманістів були шоковані химерністю і нахабністю такої відповіді, але вона ілюструє, як люди стають затятими прихильниками існуючої несправедливості, побоюючись, що в іншому випадку їм доведеться переглянути усталені припущення у власному житті. Так само, як люди захищають обов’язкову військову службу або вбивство тварин заради їжі, аргументи на користь смерті слугують очевидною захисною раціоналізацією твердження, що «смерть надає життю сенс».

Чим смерть у 70 років є більш значущою, ніж смерть у 5 років чи у 200 років? Якщо вісімдесятирічна жінка зможе жити і працювати над своєю поезією ще п’ять чи десять років, невже це настільки підірве твою здатність знаходити сенс, що ти будеш змушений її вбити?

Інша раціоналізація може звучати так: «Нам буде нудно».

Тож давайте побудуємо світ, в якому нам не буде нудно! Не кажучи вже про неймовірні можливості, закладені в анархізмі та трансгуманізмі, нам знадобилося би майже триста тисяч років, щоб прочитати кожну книгу, яка існує сьогодні. У світі вже більше 100 мільйонів записаних пісень. Існує тисячі мов зі своїми екосистемами концептуальних асоціацій та поезією. Нам доступні сотні сфер для вивчення багатих і захопливих тем. Ми маємо величезні масиви досвіду та нових стосунків, які можна спробувати пізнати. Нам вистачить розвга ще приблизно на кілька століть.

Також можна почути: «Довготривале життя людей призведе до засмічення світу наслідками їхньої діяльності».

Досить абсурдно і безглуздо інстинктивно апелювати до геноциду як до найкращого засобу вирішення проблеми, коли люди не є пластичними у своїх поглядах та ідентичностях. Понад сто мільярдів людей померли з моменту появи homo sapiens. У кращому випадку вони встигали передати лише крихітний шматочок свого суб'єктивного досвіду, своїх осяянь і мрій, перш ніж все інше всередині них раптово згасало. Люди кажуть, що кожен раз, коли помирає людина похилого віку, це нагадує ситуацію, коли дотла спалюють бібліотеку. За час існування homo sapiens ми втратили буквально 100 мільярдів бібліотек. Без сумніву, існує нескінченна кількість способів як ми можемо жити і змінюватися, але було би справді дивно, якби єдиним, тобто універсальним ідеалом, який вважається зараз стандартом, був би вибір жити або вмерти — пережити раптову, масову і незворотну втрату.

Це показовий приклад, оскільки він демонструє суть того, що пропонує трансгуманізм як радикальне продовження анархізму: вимогу відмовитися від виправдання неперевірених норм чи конвенцій та виклик речам, які так чи інакше вважаються загальноприйнятими. Анархо-трансгуманізм одночасно ставить під сумнів і деконструює багато наших «раціональних» припущень про світ і прагне розширити та дослідити межі можливого. Радикалізм цієї течії полягає в тому, щоб застосувати наші припущення і моделі в нових контекстах і подивитися, що ламається, а що ні, щоб краще зрозуміти, які динаміки розвитку можливі. Анархо-трансгуманізм прагне помістити анархізм у такий контекст, щоб зробити його сильнішим для боротьби в майбутньому. Ми бажаємо зробити його здатним чинити спротив у будь-якій ситуації, а не лише в тих, які є звичайними та унікальними для того чи іншого контексту.

Легко сказати, що «всі ці розмови про далекі фантастичні можливості слугують недоречним відволіканням уваги від теперішньої боротьби», і ми, звісно, не виступаємо за відмову від повсякденного анархістського опору та розбудови інфраструктури руху, але саме перспективне мислення часто приносило нам найбільші успіхи. Дійсно, можна з впевненістю сказати, що значна частина потенціалу анархізму історично походить від здатності анархістів робити правильні прогнози. В історії це поширена закономірність. Хоча сьогодні інтернет, очевидно, став місцем найбільшого конфлікту, багато свобод, які він досі забезпечує, були завойовані радикалами десятками років тому. Ці радикали боролися проти наслідків панівної системи і за важливі зміни ще задовго до того, як держави і капіталізм почали реагувати або усвідомили наслідки їхньої боротьби.

З іншого боку, якщо ми і можемо зробити якийсь висновок з останніх двох століть боротьби, то це те, що радикалам часто потрібно дуже багато часу, щоб сформувати рух за зміни. Ми дуже повільно адаптуємося до мінливих умов, і в кращому випадку нам потрібне десятиліття, щоб випробувати різні підходи, зупинитися на хороших, а потім популяризувати їх. У нас зростає тенденція відкидати футуризм і замість цього просто знизувати плечима і говорити: «Ми вирішимо цю проблему колись на практиці». Однак насправді це відкидання зводиться до того, що: «Ми розберемося з цією проблемою методом спроб і помилок, коли нас сильно прижме, бо у нас немає часу на роки помилок і випробувань».

Багато людей нарешті починають розуміти, що простота наших реакцій і повільна адаптація до змін часто роблять нас передбачуваними для можновладців. Наші інстинктивні короткозорі реакції вже інтегровані в їхні плани, і таким чином наша боротьба фактично починає функціонувати як напірний клапан для суспільства.

Намагання з’ясувати, що саме анархісти мають на увазі під «свободою» у контексті, де поняття «Я» та «індивіди» не чітко визначені, а традиційні заклики до автономії недостатні, може здатися дивним і відірваним від реальності. Можна спробувати відкинути сучасне існування близнюків, з'єднаних одним мозком, які вживають «дивні» займенники, або людей, які відчувають багатокамерний розум, як «неактуальні» або «маргінальні». Можна відкинути технології міжмозкової емпатії як занадто далекі, щоб навіть говорити про них (не кажучи про пари, які сьогодні вже використовують обмежені прототипи подібних технологій). Але відкидання всього, що виходить за межі власного досвіду, призводить до того, що анархізм обмежується догматичним набором контекстів і рефлексій, що робить його поверхневою історичною течією, яка скоро стане такою ж застарілою, як й якобінство, оскільки вона буде нездатна охоплювати ширші контексти та претендувати на глибшу критику наших фундаментальних етичних позицій.

Якщо через сто років анархізм стане однією з тих обплутаних павутинням ідеологій чи релігій, які чіпляються за старі теоретичні рамки і відмовляються оновлюватися відповідно до змін у технологічних можливостях, світ дуже багато втратить.

Важливо, однак, прояснити ситуацію: проактивний розгляд меж можливого — це не те саме, що й конструювання догматичних уявлень і концепцій, які не можна змінити. Анархо-трансгуманісти не роблять помилки, вимагаючи єдиного конкретного можливого майбутнього, створюючи універсальний план і вимагаючи, щоб світ йому цілковито відповідав. Навпаки, ми виступаємо за уможливлення множинності образів майбутнього.

Статтю також можна прочитати на сайті онлайн-журналу «Низовина». 

Переклад: Артем Лівша, Денис Хромий

Редагування: Денис Хромий, Артем Лівша