1. Місце дії: Донецька область, Україна. Простір сцени — напівзруйнована будівля, можливо, колишній склад або адміністративна споруда. Уламки цегли, розбите скло, обгорілі стіни. На задньому плані — звук далекої артилерії, глухий і ритмічний, ніби серцебиття. Повітря важке, пахне горілим металом і вологим бетоном. Світло — тьмяне, холодне, ніби перед світанком, але без надії на сонце. На сцені — кілька персонажів, які не мають чітких імен, лише позначення: Чоловік 1, Чоловік 2, Жінка, Підліток. Вони не герої, не антигерої, просто люди, які опинилися тут. Чоловік 2 дістає з кишені шматок хліба. Надкушує. Повільно жує. Дивиться на Підлітка. Той стежить за ним, очі хижі.) Підліток: Даси? Чоловік 2: (жує) Нащо? Підліток: Бо ти ж не сволота? (Чоловік 2 сміється — глухо, без радості. Дожовує, витирає пальці об куртку. Жінка відвертається.) Жінка: В мене є трохи. (Витягує шматок сухого печива, простягає Підлітку. Той бере, але не їсть.) Чоловік 1: (хрипло) Не так жалісно. Він нас здав би за той хліб. (Підліток дивиться на нього.) Підліток: Ага. І що? Жінка: (засікається) Не говори так. Підліток: Чому? Ви ж усі це думаєте. Ну, скажи, дядьку. Ти б мене першого викинув, якби хтось мусив. (Чоловік 1 нічого не каже. Відводить погляд. Чоловік 2 посміхається.) Чоловік 2: Мудрий. Чоловік 1: (жорстко) Досить. (Тиша. Підліток нарешті кусає печиво. Повільно, обережно. Жує довго. Наче смакує. Потім раптово говорить.) Підліток: Їх уже нема, да? (Жінка стискає пальці на колінах. Чоловік 1 мовчить.) Чоловік 2: (киває) Нема. Підліток: А хто вбив? Чоловік 2: Ти ж і так знаєш. Підліток: (киває) Ага. Я все знаю. (Ніч. Чоловік 1 сидить біля входу. Дивиться в темряву. Чоловік 2 курить щось саморобне, тонке, майже тліюче. Жінка кутається в пальто. Підліток лежить на матраці, очі відкриті, дивиться у стелю.) Підліток: Мені приснився мій брат. (Жінка здригається. Чоловік 1 не ворушиться.) Чоловік 2: (видихає дим) І що? Підліток: Сміявся. Жував яблуко. Соковите таке, аж капало. (Чоловік 1 закриває очі. Жінка ледве стримується, щоб не заплакати.) Чоловік 2: Красиво. Підліток: Його розірвало мінометом. (Тиша. Вибухи затихають. Вітер завиває крізь діру в стіні.) Чоловік 1: Спи. Підліток: (усміхається) Немає сну. (Жінка закриває обличчя руками. Чоловік 2 кидає недопалок.) Чоловік 2: Завтра підемо звідси. Чоловік 1: (киває) Треба. Жінка: Куди? Чоловік 2: Туди, де не гатять. Підліток: (посміхається) Немає таких місць. Чоловік 1 (сидить на уламку бетонної плити, тримає в руках стару металеву флягу, з якої періодично п’є. Його одяг — суміш цивільного і військового: потерта куртка, на ногах важкі черевики. Говорить повільно, ніби важко добирає слова): Ти чув, як учора вдарило? Ні, не там, ближче. Отам, за шахтою. Кажуть, блокпост разнесло. Нікого не лишилося. Ні наших, ні їхніх. Просто яма. Чоловік 2 (стоїть біля розбитого вікна, дивиться кудись у далечінь. У нього на плечі — автомат, але тримає його недбало, ніби забув про нього. Його голос — різкий, але без емоцій): Та я чув. Усе чути. Тут усе чути. Навіть як миша в підвалі сцить. Жінка (сидить на підлозі, притулившись до стіни. На колінах у неї — старий рюкзак, з якого виглядає шматок хліба і пластикова пляшка з водою. Вона не дивиться на чоловіків, її погляд — у підлогу. Говорить тихо, але наполегливо): Треба йти. Сьогодні. Завтра вже не буде куди. Чоловік 1 (не дивлячись на неї, робить ковток з фляги): Куди? Туди? (киває в бік вікна) Чи туди? (киває в інший бік) Усюди одне й те саме. Жінка (піднімає очі, але не на нього, а кудись у порожнечу): Ти не розумієш. Я не про "куди". Я про "звідси". Підліток (сидить на сходах, що ведуть у нікуди, тримає в руках старий телефон, але екран не світиться. Його голос — ще дитячий, але з нотками втоми): Там немає мережі. Вже тиждень. Я пробував. (Пауза. Усі завмирають, слухають. Далекий звук вибуху. Ніхто не реагує. Це вже звичка.) Чоловік 2 (не відводячи погляду від вікна): Учора бачив, як собака тягнув руку. Людську. Просто по снігу. Ніхто не забрав. Жінка (різко): Замовкни. Чоловік 2 (пожимає плечами, ніби вибачаючись, але без щирості): Я не для тебе кажу. (Звуки стають ближчими. Чути, як десь неподалік проїхала машина. Усі напружуються, але ніхто не рухається. Чоловік 2 повільно знімає автомат з плеча, але не цілиться, просто тримає його в руках.) Чоловік 1 (тихо, ніби сам до себе): Колись тут був завод. Я там працював. У третьому цеху. Ми робили... щось. Уже й не пам’ятаю що. Але точно щось важливе. Жінка (перебиває, не дивлячись на нього): Ти думаєш, це зараз важливо? Чоловік 1 (пауза, потім повільно): Ні. Не думаю. (Підліток раптом встає, кидає телефон на сходи. Екран тріскається. Ніхто не реагує.) Підліток (голосно, але без злості, просто як факт): Я хочу їсти. Жінка (не дивлячись на нього, дістає з рюкзака шматок хліба, простягає): Ось. Підліток (не бере хліб, дивиться на неї): Це все? Жінка (після паузи, тихо): Все. (Чоловік 2 раптом відходить від вікна, сідає навпочіпки біля стіни. Його автомат лежить поруч, але він не дивиться на нього. Він виглядає втомленим, але не фізично, а якось глибше.) Чоловік 2 (ніби продовжує якусь свою думку): Коли це почалося, я думав, що все швидко закінчиться. Ну, тиждень, два. А потім... потім я перестав думати. Чоловік 1 (з легкою усмішкою, але без радості): Це добре. Думати — це зайве. (Звуки артилерії стають гучнішими. Чути, як десь далеко падає снаряд. Жінка раптом встає, підходить до вікна, дивиться назовні. Її рухи — різкі, але не через страх, а через якусь внутрішню рішучість.) Жінка (не обертаючись): Скоро почнеться. Чоловік 2 (без емоцій): Воно вже почалося. Жінка (повертається, дивиться на нього. Її голос — твердий, але не гучний): Ні. Це ще не воно. (Пауза. Усі дивляться на неї, але ніхто не запитує, що вона має на увазі. Вони знають.) Підліток (раптом, ніби згадав щось важливе): А якщо вони прийдуть сюди? Чоловік 1 (після довгої паузи, важко): То прийдуть. (Світло на сцені повільно тьмяніє. Чути лише звуки далекої артилерії, але вони стають ритмічнішими, ніби дихання. Персонажі завмирають, кожен у своїй позі, ніби в очікуванні.) 2. (Сцена та ж сама. Час — трохи пізніше, можливо, година або дві. Темнішає, але не тому, що наближається ніч, а тому що повітря насичене пилом і димом. Відчуття простору стискається, ніби повітря стає густішим. Звуки артилерії ближче, різкіші, але персонажі реагують на них так само, як на подих вітру — рефлекторно, але без емоцій.) Чоловік 1 (сидить там, де й був, але фляга в його руках порожня. Він хитає її, ніби хоче почути хоча б краплю. Потім різко кидає її об підлогу. Вона котиться, але ніхто не звертає уваги.) Чоловік 1 (глухо, ніби сам до себе) Порожньо. Жінка (відходить від вікна, знову опускається біля рюкзака. Її рухи автоматичні, як у людини, яка давно не має ілюзій.) Жінка (тихо) Все порожньо. Підліток (сідає ближче до неї, але не торкається. Дивиться на свої руки — вони брудні, нігті чорні від пилу.) Підліток (раптом) Колись я їв шоколадне морозиво. З горіхами. (Чоловік 2 піднімає голову. Його обличчя не змінюється, але видно, що він слухає.) Підліток (продовжує, дивлячись у свої брудні долоні, ніби бачить там морозиво) Мені було сім. Літо. Я тоді думав, що воно найсмачніше у світі. А ще думав, що так буде завжди. (Тиша. Чути лише далекі звуки війни.) Чоловік 1 (іронічно) Так і є. Просто зараз горіхи трохи інакші. (Жінка різко піднімає на нього погляд. Її очі холодні, як лід.) Жінка (жорстко) Замовкни. Чоловік 2 (знову дивиться у вікно, але тепер тримає автомат міцніше. Його пальці мимоволі стискають цівку.) Я бачив їх. Жінка (спокійно, але ніби ріже склом) Де? Чоловік 2 (киває в бік темряви за вікном) Недалеко. Йдуть без ліхтарів. Тихо. (Усі завмирають. Навіть звуки артилерії здаються далекими в цю мить.) Чоловік 1 (після паузи, спокійно, але твердо) То що? Чоловік 2 (повертається до нього, дивиться прямо в очі) То нічого. Просто йдуть. Підліток (ледь чутно) А якщо вони знайдуть нас? (Жінка повільно підводиться. Її обличчя порожнє, тільки очі — живі, різкі.) Жінка (чітко) Вони знайдуть. (Чоловік 1 сміється. Сміх короткий, без радості.) Чоловік 1 То й що? Ми для них що — стратегічний об'єкт? Я, ти, оце? (киває на уламки навколо) Жінка (спокійно, ніби пояснює дитині) Ми їжа. (Тиша.) Підліток (ледь чутно) Я не хочу бути їжею. Чоловік 2 (посміхається) У всіх свій вибір. (Знову чути кроки. Цього разу ближче.) Жінка (різко, але тихо) Треба йти. Чоловік 1 (хитає головою) Нема куди. Чоловік 2 (жорстко) Є. Просто не всі хочуть. (Жінка вже зібрала рюкзак. Підліток дивиться на неї, потім на чоловіків. Потім повільно підводиться.) Підліток (тихо) Я йду. (Чоловік 1 знизує плечима, не дивлячись на них.) Чоловік 1 (байдуже) Ваш вибір. (Жінка і Підліток виходять у темряву. Чоловік 2 ще кілька секунд дивиться їм услід, потім повертається до Чоловіка 1.) Чоловік 2 (запитує без емоцій) Ти що, правда чекаєш, коли вони прийдуть? (Чоловік 1 мовчить, потім дістає ще одну флягу з кишені. Відкручує, п’є. Потім говорить.) Чоловік 1 Я не чекаю. Просто не бачу різниці. (Тиша. Потім глухий звук вибуху. Чоловік 2 більше не говорить. Просто сідає біля вікна, тримаючи автомат.) (Світло поступово згасає. Останнє, що видно — силуети двох чоловіків, які залишилися. Вони не дивляться один на одного. Вони просто є. І більше нічого немає.) 3. (Темрява. Повна, глуха. Жодних вибухів, жодного світла. Тільки подих. Глибокий, хрипкий, живий. Він заповнює простір. Тиша напружена, як канат. І потім — голос. Важкий, відчайдушний, оголений.) Монолог Чоловіка 1 (Говорить в темряву, але не сам до себе. Його голос — як сухий пісок, що скрипить між зубами) Хуя ти, братан, понімаєш, шо воно все так завернуло? Я от сижу тут, наче і не сижу, бо тіло ще тут, а душа вже десь між розйобаними хатами, між руїнами, між окопами, між отою дорогою, шо веде — сам не знаєш куди, бо вона давно стала путью в нікуди. Я думав, шо вже звик. От реально, думав, шо вже все, що може відчувати людина, я пережив. А потім бах! І знову те саме. І ще раз. І ще. І я вже хр знаю, котрий раз у житті я спостерігаю, як все йде по пизді, але ж, блядь, як же воно кожного разу по-різному! Перша весна. Чи то остання. Весна була, це я пам’ятаю. Як день, коли ті уроди почали обмотуватись триколорами і кричати про братів. Я дивився на це все і не міг поняти, як так сталося, шо все, шо було "нашим", раптом стало "їхнім". В одну мить. Я пам’ятаю Крим, коли він ще був живий, коли вулицями йшов запах моря, смажених чебуреків і солоного повітря. А тепер він — просто точка на карті, захоплена, вкрадена, розміняна на якісь кляті "цінності". А потім Донбас. Отут, брат, все і полетіло нахуй. Я стояв серед тих, хто не знав, куди подітися, хто не вірив, що це реально, що "якась хуйня" насправді перетворюється в війну. Ти ж розумієш, так? Війну, блядь. Справжню. Не ту, про яку в книжках пишуть, а ту, де ти дивишся в очі людині, а в них тільки страх. Чистий, голий, тваринний страх. Потім ми всрали Донецьк. Я не забуду ніколи, як ми їхали через блокпости, як стояли в машині, як люди бігли хто куди, а ти не можеш сказати, хто тут свій, а хто — вже "ополченець". Ото слово, "ополченець" — воно, як блядський цвях в голову. Ніколи не думав, шо воно означатиме "той, хто прийшов тебе вбивати". Потім час поплив. Реально. Дні стали місяцями, місяці стали роками, а роки стали однією безкінечною ніччю, де ти живеш з однією і тією ж хуйнею в голові: "Що далі?" А ніхєра далі. Тільки ще більше горя. Ще більше смертей. Ще більше трун. Десь між цим всім я навчився не дивитися в очі матерям загиблих. Не тому, шо не хочу. А тому, шо не можу. Там пустка. Така, шо коли ти в неї заглянеш, вона тебе забере. Я пам’ятаю хлопців. Ми були, як сім’я. Навіть краще, бо сім’ї руйнуються, а ми стояли до кінця. Я пам’ятаю їхні голоси. Хриплі, зламані, але ще живі. Пам’ятаю, як ми жартували про смерть. Типу: "А шо, як я здохну, то хоч постав мені нормальну музику, а не оце твоє "Горіла сосна"." А потім одного дня ти просинаєшся і розумієш, шо половини з них вже нема. Вони залишились десь там, у степах, під згорілою технікою, під завалами будинків, у розбитих окопах. І ти такий: "Та ну, це ж не може бути правдою. Колись я думав, що страх має звук. Ну, ти знаєш, такий... гострий, як лезо по склу. Або як крик, що ріжуть. Але знаєш, який у нього звук насправді? Ніякий. Оце, що зараз. Чуєш? Нічого. Нуль. Вакуум. Коли я був малий, батько брав мене на риболовлю. Ми сиділи на березі, в темряві, слухали воду. Мені здавалося, що я чую все: як дихає річка, як зірки тріщать у небі. Але то було не воно. То було життя. А тепер — порожнеча. Абсолют. Тут, у цьому місті, у цих уламках, у цій вічній зимі, в якій ми застрягли, страх не кричить. Він просто є. Він замість крові. Він замість думок. Він і є ти. (Видихає. Із темряви, наче відповідаючи, чути інший голос. Глибший, твердіший. Чоловік 2.) Монолог Чоловіка 2 (Його голос сухий, безбарвний. Як цегла, що розсипається.) Знаєш, шо таке, коли в тебе під ногами все, шо було, розлазиться, як мокрий картон? От таке воно і було. Дивлюсь якось у вікно — нема Луганська. Не в тому смислі, шо нема взагалі, а шо не Луганськ це більше. Як зняв футболку, в якій усе життя проходив, а тобі накинули якусь чужу, смердючу, ще й з дірками. А ти стоїш і думаєш: нахуя мені ця футболка? Верніть мою. А ніхто не вертає. Ти знаєш, шо таке Луганськ? От реально, знаєш? Бо мені здається, шо ніхуя ти не знаєш. Луганськ — це не місто. Це діра. Чорна така, засмоктуюча діра, шо жере все, шо до неї наближається. Ти підходиш ближче, а вона: хап! — і вже всередині. А потім, якщо тобі пощастить, тебе вирве назад, але вже без руки, без ноги, без очей, або взагалі без мізків. Я там жив. Я там вмер. Я там, блядь, воскрес. Ти навіть не уявляєш, яка в людей була дурна надія. Вісім років, блядь, вони думали, шо все владнається. Вісім років вони їли нам вуха тим своїм "мирним врєгулірованієм", тим своїм "русскій мір пришол, ми заживьом". Вісім років ми ковтали ту хуйню, поки не почали ковтати кров. Я пам’ятаю, як Луганськ ще був нормальним. Був, коротше, звичайним таким містом, ніяким, але своїм. Базар, маршрутки, брудні вулиці, п’яні морди. Жінки, шо сидять під під’їздами і перейобують всіх підряд, як заведені. Чоловіки, які зранку вже ссуть пиво біля кіосків. Діти, які грають у футбол у дворі. І оце все в один момент перетворюється в чорний попіл. Я пам’ятаю, як вони прийшли. Такі собі "асвабадітєлі". Перші місяці ще було смішно. От реально, по-справжньому смішно. Коли ти бачиш якогось хуйланчика в формі, яка йому на два розміри більше, і він думає, шо він воїн. Стоїть такий, курить, автомат тримає, як моя баба тримала віник. І ти думаєш: "Шо це за цирк?" Не, ну понятно, шо «свої». Я тебе умоляю, блядь, хто тут «свої»? Ті, шо ще вчора з тобою в кіоску пиво брали, а сьогодні в балаклаві і з калашом? Ті, шо ще недавно на базарі труси продавали, а потім рєзко стали «народною міліцією»? А потім цирк закінчується. Потім починаються "зачистки". Потім починають пропадати люди. Потім з’являються якісь грьобані підвали, в які краще не попадати, бо назад звідти або у мішку, або взагалі ніяк. Потім починається пекло. Я пам’ятаю, як люди спочатку бігали туди-сюди, як ошпарені, думали, шо можна врятуватись. Хтось біг в Росію, бо "там же свої". Хтось ховався по селах. А потім люди просто змирилися. Ніхєра не змінилось, і вони такі: "Ну, ладно, живьом как-то". Що тобі казати? Як віджимали квартири? Як у когось розстріляли сина? Як замість знайомих вчителів у школах з’явилися якісь баби, що казали "Крим наш", а я питав себе — нахуя тобі Крим, тьотю, тобі шо, власного Луганська не вистачає? І ти ходиш серед них, серед тих, хто ще вчора тобі усміхався, а сьогодні мовчить і дивиться в підлогу. Чого мовчить? Бо боїться. Бо тут навіть тінь на стіні може видати тебе. Потім ми зрозуміли, шо вже нема ні Луганська, ні людей, шо тут жили. Є тільки сіра зона, в якій тобі краще не дихати лишній раз. Крим? А шо Крим? Його ж просто взяли і вкрали. Я там був. Я там бачив, як люди ще сміялися, якось навіть раділи. Були такі, шо махали флагами. Думали, шо їм перепаде якийсь шмат пирога. Ага, хуй там. Вони отримали пусті магазини, мусорні пляжі і "ваш паспорт нє действітєльний". Знаєш, яка була найгірша частина? Те, що ми ще тоді все зрозуміли. Ще тоді, у 2014, ми знали, шо це тільки початок. Але ніхто нас не слухав. Казали: "Ти шо, панікуєш? Ти шо, не бачиш, шо все нормально?" Та йобаний ти в рот, звичайно, я бачив! Я бачив, як за нашими спинами вони вже креслили карти. Як вони ділили міста, як списки складали. Я бачив, як хтось раптом почав жити краще, а хтось — просто зник. А потім ти прокидаєшся і розумієш: нема більше ні Луганська, ні Криму, ні всього того життя, яке було "до". Є тільки "після". І в цьому "після" ти — або труп, або той, хто ще не труп. Я виїхав. Якось. Не знаю, як. Вони ж не випускали. Вони ж уже всіх, хто був "нєнадьожний", записали. Але якось проскочив. Може, тому, шо виглядав, як всі інші. Сірий, мовчазний, мертвий всередині. Знаєш, шо таке окупація? Це коли тобі кожен день пояснюють, шо ти не такий. Шо ти — помилка. Шо тебе взагалі бути не мало. Шо твоєї країни, твоєї мови, твоїх спогадів, твоїх друзів, твоєї матері — нічого цього нема. Було, та сплыло. Була у тебе хата, а тепер інший дядя там чай п’є, бо йому так захотілось. А потім 2022. Ну і шо ти хочеш? Шоб я сказав, шо здивувався? Та ніхуя, ніякого здивування не було. Було тільки "ну, нарешті, йоб вашу мать, нарешті". Бо я знав, шо це прийде. Я знав, шо вони не зупиняться. Я дивився, як знову хтось махає їчими триколорами, а потім через два дні просить хліба, бо магазини розбомбили. Я дивився, як якісь си лізуть цілувати окупантів у сраку, а потім шукають, як звалити. Я колись був хорошою людиною. Ну, так мені здається. У мене був велосипед. Червоний, із жовтими смужками. Я їздив на ньому до школи, потім униз до річки, де хлопці курили. Я не курив. Знаєш, чому? Бо думав, що в мене попереду все життя. Життя, розумієш? Потім я працював. Потім я мав жінку. Потім її не стало. Тепер у мене автомат. Чорний, без жовтих смужок. І я теж не курю. Ти питаєш, що я відчуваю? Я скажу. Нічого. Тому що, коли бачиш, як із жінки, яку ти знав, стирчать ребра — по-справжньому, не як у фільмах — тоді ти перестаєш бути людиною. Тоді ти стаєш... просто чимось. А коли ти є лише чимось, тобі все одно. (Тиша. Вона важить, вона ріже. І тоді, мов дим після пожежі, виникає новий голос. Жінка.) Монолог Жінки (Говорить тихо, але в кожному слові — ріжучий край, як у битого скла.) Я не знаю, чому я ще жива. Правда. Не знаю. Я бачила, як вмирають. Діти. Старі. Солдати. Мирні. Я бачила, як тіло, яке ще вчора тримало мене за руку, сьогодні — просто шматки, які ніхто не збирає. Я бачила, як чорні птахи викльовують очі тим, хто ще теплий. Я бачила. Але не знаю, чому ще живу. Я думала, що є межа. Що є точка, після якої ти вже не можеш. Її немає. Ти просто дихаєш. Ти просто йдеш. Ти просто витираєш кров, навіть якщо не знаєш, чия вона. І я не знаю, що гірше — померти чи залишитися. Бо ті, хто померли, вони вже не тут. А ми тут. І ми не знаємо, що далі. (Тиша. Довга. Глуха. І тоді — голос, що не схожий ні на один інший. Він ще не зламався. Він ще має щось живе. Підліток.) Монолог Підлітка (Його голос тремтить, але не від страху. Від злості. Від усього, що не вміщується в його грудях.) Мені п’ятнадцять. Я не знаю, що таке цілуватися. Я не знаю, як це — бути п’яним. Я не знаю, як це — сидіти з друзями в нічному кафе і сперечатися, хто заплатить. Я не знаю, як це — просто жити. Але я знаю, як це — не мати їжі. Я знаю, як це — бачити мертвих. Я знаю, як це — ховатися під землею, коли світ рушиться нагорі. Я знаю, як це — мовчати, коли хочеш кричати. І знаєш що? Я ненавиджу. Ненавиджу всіх, хто зробив це. Хто зробив так, що я не знаю, яке на смак морозиво. Хто зробив так, що я не маю майбутнього. Хто зробив так, що мені не страшно померти. Я ненавиджу. Але найгірше — що я не знаю, що робити з цією ненавистю. Бо вона тільки росте. І одного дня вона з’їсть мене. І тоді я стану таким, як вони. А я не хочу. (Тиша. Важка, як бетон. Потім, як сигнал серця, чути вибух. Далеко. Але він є.) (Темрява. Із неї повільно проступають силуети. Ті ж самі. Але інші.) 4. (Темрява. Але не така, як раніше. Це вже не вакуум страху, а щось інакше. Напруга перед бурею. Темрява, що дихає. Вона ще не розірвалася, але вже тріщить. Сцена — та ж сама розбита будівля. Але тепер тут інший холод. Вологий. Земляний. Відчуття, ніби все завмерло перед останнім поштовхом. Герої розташовані по сцені, але не дивляться один на одного. Кожен у своєму світі. Кожен говорить так, ніби цього більше ніколи не буде.) Монолог Чоловіка 1 (Говорить повільно, ніби шукає смак у кожному слові, ніби давно не розмовляв із живими.) Ти коли-небудь вбивав? Я не питаю про війну. Війна — це інше. Там ти не вбиваєш, там просто стріляєш. Просто тиснеш на курок, і десь падає тіло. Ти його не бачиш. Не чуєш. Не відчуваєш, як воно ще тремтить у останньому судомному диханні. Але коли вбиваєш сам... своїми руками... Я колись бачив, як мій батько рубав голову курці. Я був малий, стояв і дивився, як вона бігала ще декілька секунд без голови, як кров розліталася по подвір’ю, як її лапи дряпали землю, ніби намагалися зачепитися за життя. І знаєш, що я тоді подумав? Що життя — це м’ясо. Що воно не світле, не велике, не безсмертне. Воно тупо м’ясо. І я це зрозумів тоді, а не тут. Не на війні. Не в цьому зруйнованому місті. А там, біля тієї курки. Тому, коли я... коли мені довелося... Я не відчуваю нічого. Бо він теж був м’ясом. Як і я. Як і ти. Як і ми всі. (Тиша. Густіша, ніж темрява. Ніхто не реагує. Бо що тут сказати? І тоді — інший голос. Чоловік 2. Втомлений, але з відтінком роздратування, ніби він чекав цієї миті, щоб нарешті сказати все, що вариться в ньому.) Монолог Чоловіка 2 (Нервово сміється. Але цей сміх не про радість. Він як розбите скло — гострий, небезпечний.) М’ясо. Так? Ти кажеш — м’ясо. Добре, тоді скажи мені — чому це м’ясо плаче? Чому воно кличе маму, коли його розриває на шматки? Чому воно стискає в руках фотографію, яку не може відпустити навіть після смерті? Чому його очі повні страху, навіть коли вони вже неживі? Якщо ми м’ясо — чому ми так чіпляємося за життя? Ти хочеш почути правду? Я тобі скажу. Я боягуз. Я страшенний, жалюгідний боягуз. Я міг піти звідси. Давно. Я знав як. Я знав коли. Я мав можливість. Але я не пішов. Бо там — невідомість. А тут — хоч і пекло, але знайоме. Тут я знаю, як померти. А там? Я не знаю. І мене це лякає більше, ніж смерть. (Знову тиша.) Монолог Жінки (Голос — як лезо. Кожне слово — різкий надріз по живому.) Я вважала, шо я нікуди не поїду. Ну, знаєш, як ці всі — "моє місто", "мій дім", "моє море". Бо я тут виросла. Бо в мене тут все. Бо я... бо ми... бо нє, ну серйозно, куди їхати? А потім... А потім бах-бах. І раптом всі ці твої "мій дім" і "моє море" обертаються проти тебе. Крим. Блядь, Крим. Тут моя мама, якій 70 і яка не витримає дороги. Тут моя сестра, яка "поза політикою" і яка на мене дивиться, як на божевільну, коли я навіть просто кажу "війна", а не "спєцоперація". Бо дім — це не просто стіни, а місце, де ти почуваєшся в безпеці. А коли ти боїшся виходити надвір, коли ти боїшся базарити навіть у власному під'їзді, бо якась сука може підслухати і настукати, коли ти боїшся зняти грьобаний український прапорчик з антресолі, бо якшо знайдуть — то все, тобі гаплик... то це вже не дім. Я ще могла говорити, могла сперечатися, могла хоч плюнути в обличчя тим, хто ржав, коли забирали татарина з нашого будинку, коли зник мій знайомий активіст. Це клітка. Я пам’ятаю, як воно починалося. Оце "нєвозможно нас взять", оце "мы свой выбор сделали", оце вся йобана хуйня, яку вони толкали по тєліку. А потім раптом пішли "бавовни", пішли нічні бахи, пішли новини, шо то там дрон, то там. І всі такі: "Ой, а как же так?" А шо, як?! Так, блядь. А ти стоїш у черзі за хлібом і слухаєш, як якісь дєдушки обсуждають, шо, може, і правда пора "евакуіроваться". А в мене на язикі: "А хто вас, хуйланів, просив сюди їхати?!". Але мовчу. Бо шось кажеш не те — а завтра тебе нема. Просто нема. Я не вірю новинам, я не вірю пліткам, я не вірю нікому. Але якшо я не бачила людину три дні, я знаю: її вже нема. Отак. Я почала жити за іншими правилами. Не виходити після шостої. Не дивитися в очі людям у формі. Не носити нічого жовтого. Не сміятися занадто голосно. Не плакати надто тихо. Не питати зайвого. Не відповідати зайвого. Не дихати, не жити, не бути. А воно все одно їх не влаштовує. Бо тут, у Криму, або ти свій, або ти — мішень. А я не своя. Ніколи не була. Я бачила, як вивозили людей. Оту жінку з магазину, яка випадково комусь ляпнула, шо "це наша земля, а не їхня". Отого хлопця, який просто малював графіті на стіні — і шо там було написано, навіть не встигли побачити, бо його вже забрали. Отого пацана, шо просто слухав у навушниках якусь "заборонєну" пісню — да, блядь, музику! — і його пов’язали. Я бачила. Я мовчала. Бо страшно. Бо твоє слово тут — це твоє життя. А твоє мовчання — це просто відкладена страта. Я ненавиджу це місце. Я ненавиджу ці обличчя, ці вивіски, цей дурнуватий російський триколор, яким вони, як бляді йобані, затягнули все місто, ніби це не прапор, а пластир на рану, яка вже гниє. Я ненавиджу навіть повітря тут. Бо воно теж пахне страхом. І одного разу я зрозуміла, шо треба валити. Просто. Треба. Не тому, шо це легше. А тому, шо це єдиний варіант. Я пам’ятаю той день, коли я зібрала речі. Коли дивилася на всі ці свої кляті фотоальбоми, на цей старий светр, на книжки, які я обожнювала. І поняла: ніхуя ти з собою не візьмеш. Бо твоє життя — це не речі. Твоє життя — це твоє тіло, яке ще дихає. А все інше — все інше лишається тут. І ти лишаєш. Ти їдеш. Ти стоїш на цьому довбаному чекпоінті, тримаєш паспорт у руках і не знаєш, чи пропустять тебе, чи витягнуть з автобуса, чи скажуть: "А ну пройдемтє". Ти боїшся дихати. Але тобі кажуть: "Проходітє". І ти виходиш у світ. Але ніхуя. Бо ти все одно там. Бо частина тебе там. Бо ти можеш виїхати з окупації, але вона не виїде з тебе. Ніколи. І це найгірше. Ви всі думаєте про смерть. Ви говорите про смерть, ви дихаєте нею, ви молитесь їй, як святій. Але знаєте що? Смерть — це ще не найгірше. Смерть — це легкий вихід. Гірше — це залишитися. Гірше — це бути живим серед мертвих. Гірше — це йти по вулиці, по якій колись ходила твоя дитина, і знати, що вона тепер лежить під руїнами десь там, де був твій дім. Гірше — це чути, як під твоїми ногами хрустять кістки тих, кого вже ніхто не знайде. Гірше — це відчувати вину за те, що ти ще дихаєш. І знаєте, що ще гірше? Що це вже ніколи не закінчиться. Навіть якщо війна скінчиться, вона залишиться в нас. В кожному звуці грому, в кожному різкому русі руки, в кожному шурхоті, що на мить здається тобі вибухом. Вона залишиться. І вона ніколи не дасть нам забути. (Її голос зривається. Але вона не плаче. Вона вже пройшла цей етап. Вона тільки стоїть. Дихає. А потім — Підліток. Його голос не дитячий. Не дорослий. Просто без віку. Вічний голос тих, кого зробили старими, перш ніж вони встигли вирости.) Монолог Підлітка (Тихо. Без надриву. Він уже не кричить. Йому більше не потрібно.) Херсон. Блядь, Херсон у 2022-му. Давай я тобі поясню, шо таке Херсон. Це коли ти встаєш зранку, виходиш на вулицю, а там... а там! А там — тиша. Але не нормальна тиша, не така, як уночі, коли всі поснули, а така, шо у вухах свистить, і ти тупо не можеш повірити, шо місто ще живе. А потім з-за рогу вивалюється зелений УАЗік з "Z" і на ньому висять чуваки з автоматами. І ти такий: "Ааа, понятно, у нас тут сафарі на людей". А потім магази закриваються. Не просто так, типу "не сезон" або "грошей нема", а прям по-справжньому. Коротше, хаваєш шо є. Жуєш хліб, запиваєш його ненавистю. А потім... Потім у школі появляється якийсь уєбан у формі і розказує, шо "Росія тут навсєгда". І ти сидиш, слухаєш, і такий: "Ну, охуєнно, дякую, блядь, дєд". А потім у чатах зникають знайомі. Не тому, шо вони дропнули соцмережі, а тому, шо їх тупо забрали "на профілактику". А потім... Потім ти просто звикаєш. Реально, от оце найстрашніше. Ти звикаєш. Спочатку боїшся виходити з хати, бо кругом стоять їхні пости, перевірки, якісь типи в чорному з "глубокими вопросами" на кшталт "а чьто ти такой грустний?". А потім йдеш і такий: ну, допустимо, зараз за ріг заверну, а там — автомат. Ну, ок, я постою, подивлюся. Може, пустять. Може, ні. Але мені вже похуй. І це всіх ламало по-різному. Хтось впадав у крінжову депресію. Хтось тупо почав грати роль. Ну, типу: "Ой, да, как харашо, што ви прішлі". Я таких бачив. Вони в окулярах, мовчазні, ходять такими стрьомними маршрутами, наче спецагенти в серіалах. Але були й такі, шо реально чекали "русскій мір". І тут я поняв, шо ідіоти — вони всюди. Я тоді з одним сусідом якось базарив, він такий: "Ну, ось, хотя б порядок навєдут". І я йому кажу: "Дядь, тобі реально нормально, шо тобі водою треба запастися, бо її можуть тупо відключити назавжди? Тобі реально подобається, шо в місті тупо ніхуя не працює, зате у драмтеатрі Куліша якийсь тіп з балалайкою співає "Калинку-малинку"?". А він дивиться на мене, ніби я останній дебіл, і каже: "Ну, зато вайна закончилась". Я тоді просто мовчки розвернувся і пішов. Бо шо ти скажеш? Шо війну треба виграти, а не "закончить"? Шо це не мир, а консервна банка, в яку тебе запаяли і залишили киснути? Шо тобі 16, і ти вже вкурюєш більше, ніж половина дорослих, які все життя жили в ілюзіях? Виїхати? Ага, канєшно. Попробуй виїдь. Херсон став кліткою. Реально, місто-клітка, де за кожним кутом хтось дихає тобі в спину. Місто, де ти вдень мовчиш, а вночі слухаєш, як щось бахкає за Дніпром, і думаєш: "О, наче ближче". І потім... Потім просто день Х. Просто ранок, просто виходиш надвір, а там прапори міняються. Просто... дихаєш. І не віриш. Не віриш, шо вижив. Не віриш, шо все. Але знаєш, шо саме дивне? Шо ніхуя не "все". Коли я був малим, я боявся темряви. Я думав, що в темряві ховаються монстри. Але потім прийшла справжня темрява. І я зрозумів, що монстри — це не те, що ховається в тіні. Монстри — це ті, хто стоять на світлі й роблять вигляд, що вони люди. Монстри — це ті, хто роблять це. Монстри — це ті, хто змусили мене стати таким, як вони. Бо знаєте що? Я більше не боюся. Я не боюся вбивати. Я не боюся померти. Я не боюся втрачати. Я більше нічого не боюся. І це означає, що вони виграли. Вони відібрали у мене все. Навіть страх. 5.. (Темрява. Густа, задушлива. Але не така, як раніше. Це вже не очікування — це кінець. І він розтягнутий у часі, як повільний ковток отрути. Простір той самий, але тепер тут більше тіней, ніж людей. Або, може, вони вже і є тінями. В повітрі запах крові, металу, землі, що ввібрала занадто багато смертей. Далекі вибухи більше не важливі. Вони не гучніші за власні думки. Вони не страшніші за власну пам’ять. Чотири фігури на сцені. Їхні голоси — останні уламки живого серед розбитого. Кожен говорить так, ніби це востаннє. Бо, можливо, так і є.) Монолог Чоловіка 1 (Він сидить на уламках стіни, згорблений, мов старий вовк. Його голос — хриплий, наче розтерте скло. Він не дивиться на інших. Йому вже нецікаво. Він говорить не для них. Він говорить для себе.) Я колись думав, що є межа. Що є якась лінія, за яку людина не зайде. Що є щось таке, після чого навіть найгірші зупиняться. Я помилявся. Межі немає. Є тільки порожнеча. І знаєш, що найгірше? Що, коли ти довго на неї дивишся, вона починає тобі подобатися. Спочатку — як тимчасовий притулок. Потім — як єдиний можливий дім. Я дивився, як вони палили будинки. Як вони забирали людей, і ті вже не поверталися. Я бачив, як кров розтікалася по снігу, а потім той сніг танув, і вся ця червона жижа стікала в землю, як вода в каналізацію. Я бачив, як люди переставали бути людьми. Як вони ставали… Просто… Порожніми місцями. І тепер я знаю. Межі немає. Людина — це не скло. Скло розбивається. Людина просто стає темнішою. І темнішою. І темнішою. Поки не зникає. Я пам’ятаю, як твоя спина виглядала в темряві. Як ти згинався, як у тебе дрижали руки, як ми мовчали, бо не можна було говорити. Ми знайшли той будинок, бо нам треба було хоч десь залягти. На ніч. На день. На годину. Десь так, де ще є дах. Бо якщо є дах – значить, є небо, яке не падає на тебе. Він ішов трохи позаду, не говорив. У нього взагалі було не так багато слів. Він палив – от і вся мова. Діставав цигарку, припалював, затягувався – і видихав щось таке, що, може, мало бути словами, а може, й ні. – Тобі холодно? – спитав я. – Ні. – Блядь, тобі ж холодно. – Кажу ж, ні. Але я відчував. Я знав. Руки у нього льодяні, губи потріскані, бліді. Я вклав його пальці між своїми. Не для того, шоб зігріти. Для того, шоб хоч щось відчувати. Хоч якусь шкіру, хоч якусь вагу. Ми звалилися на той матрац, що був посеред кімнати. Блядь, які слова – «матрац». Купа бруду, тканина, що вже давно не мала кольору. Але це було місце, де можна було впасти. Я дивився на стелю – і там було чорне крило. Не справжнє. Просто слід від вогню, який колись тут був. Мені здалося, шо хтось колись звідси вилетів. Або його винесло вибухом. Я пам’ятаю, як ти вперся головою в бетон, як відчував мене всередині, як стискав зуби, щоб не закричати, бо вони десь зверху, вони можуть почути, але тобі було вже байдуже. А мені ні. Але я не зупинився. Бо ми могли більше ніколи не… Я відчував, як на нас падає пил. Як він вдихає і видихає. Як шорсткий комір його форми торкається моєї шиї. Як його пальці затримуються на моїй щоці. Як він дивиться – отак, ніби запам’ятовує. Як він проводить язиком по моїх губах, і я ловлю цей подих, ніби останній. Бо, блядь, хрін його знає, що буде далі. Може, ми завтра здохнемо. Може, ще через годину. Може, просто зараз небо впаде, і нас розмаже по стінах. Але поки цього нема – є він. Його рот. Його дотики. Його подих. Я відчуваю, як він розстібає мою форму. Я відчуваю, як його губи спускаються вниз. Я відчуваю його руки на собі. Я відчуваю… …Я не знаю, де ти зараз. Може, тебе розірвало на шматки, може, твоє тіло в землі, може, ти в полоні, може, ти в госпіталі без ноги, без руки, без очей, а може, ти десь там, у тилу, і в тебе є інший, і ти вже забув мене, бо так краще. (Пауза. Його слова зависають у повітрі, мов залишки гару. Важко дихати. Ніхто не сперечається. Бо всі знають, що це правда. Потім, після довгої мовчанки, голос бере Чоловік 2. Він сидить біля вікна, автомат лежить поруч, але він не торкається його. Його голос — гострий, як обрізаний дріт. Він говорить швидко, ніби намагається вирвати з себе щось отруйне.) Монолог Чоловіка 2 (Нервовий сміх. Але сміх цей уже не про гумор. Він про щось інше. Про втому, що стала отрутою.) Буває таке, шо згадуєш не обличчя, не голос, не запах – згадуєш дотик. Кінчиками пальців, як на осліп, якби мені дали пластилін і сказали «зліпи». Я би не зліпив лице, ні. Я би зліпив, як твої ребра випирають. Як на лопатках тіні. Як шрами під колінами. Як твій зад на мені, важкий, бо м’язи, бо війна, бо тіло, яке вміє вбивати, але не мене, бо мене ти тримаєш, ніби снаряд у руці. І не кидаєш. Слухай, а ти помітив, як все стало просто? Колись були правила. Колись були якісь рамки, хоч якісь. А тепер? Тепер все, що потрібно знати про цей світ, — це те, що якщо ти можеш забрати щось, то воно твоє. Все. Ось тобі правда життя. Можливо, це просто тіло. Тіло хоче розрядки. Тіло хоче увійти. Тіло хоче взяти. Тіло хоче бути взятим. І поки будівля над нами здригається, ти впираєшся пальцями в мою шию і дихаєш. Гаряче, прямо в обличчя. І я беру тебе за зап’ястя, і притискаю до себе, і мені страшно, бо завтра ти можеш бути мертвий, а післязавтра – я, і ми не встигнемо ще раз. Сила — це єдина річ, яка ще має значення. Все інше — казки для тих, хто ще не зрозумів, що вже мертвий. Ти питаєш, чому я залишився? Бо мені більше нічого не треба. Там, у світі, де люди досі прикидаються нормальними, я вже не зможу. Я знаю, що за тією межею, яку всі роблять вигляд, що не помічають. І я вже не можу жити в їхньому світі, робити вигляд, що я такий, як вони. Бо я вже не такий. Я вже знаю, що немає різниці. Що, коли ти знімаєш шкіру з цивілізації, під нею — тільки кістки. (Його голос стихає, ніби щось у ньому зламалося. Але він не плаче. Він уже давно не вміє. Потім Жінка. Її очі горять, як вуглинки у попелі. Її голос — холодний, мов метал, що тільки-но вийшов з крижаного полум’я.) Монолог Жінки (Тихо. Без надриву. Її слова — як голки. Маленькі, гострі, нестерпні.) Ви всі говорите про смерть. Ви всі говорите про страх. Про кров. Про темряву. Але знаєте, що найгірше? Не смерть. Не страх. Не кров. А байдужість. От що справжнє зло. Не ті, хто вбивають. А ті, хто дивляться і нічого не роблять. Ті, хто бачать, як жінку тягнуть у підвал, і відвертаються. Ті, хто чують, як кричить дитина, але йдуть далі. Ті, хто бачать тіла на дорозі і просто переступають. От хто справжнє зло. Бо без них усе це було б неможливим. І от що я хочу сказати. Якщо ти мовчав — ти винен. Якщо ти відвертався — ти винен. Якщо ти просто хотів дожити до завтра, не втручаючись — ти винен. Бо коли зло приходить, воно не питає, на чиєму ти боці. Воно просто забирає. І якщо ти дав йому місце, якщо ти зробив вигляд, що не бачиш — ти його частина. Ти — воно. (Вона замовкає. Її обличчя кам’яніє. Підліток нарешті підіймає голову. Його очі порожні, як місто без людей. Його голос — без емоцій. Він говорить, ніби читає некролог.) Монолог Підлітка Я не знаю. Я не знаю, де почати. Бо якщо почати, то треба сказати все. А якщо сказати все, то що тоді? Ну тіпа. Ну реально, що тоді? Це було... Це було... А хуй знає, коли це було. Ой,бля, я ж не можу так казати, бо потім скажуть: «Ай-яй-яй, малий, де твоє виховання?». Де? Де? В сраці воно, от де. Хоча... Ладно. Спочатку. Там була вода. До коліна, по пояс, вище. Вона лізла з усіх щілин, вона жрала місто, як якась тварюка, така, знаєш, страшна, як у мультиках японських, але не така крута, а просто страшна. Ми бігли. Ну, не ми. Я. Я і пацани. Точніше, пацани бігли, а я біг за ними, і щось кричав, і щось думав, і щось відчував. Нас тоді вже не було. Ми були ніби розмиті. Я і мама, я і тато, я і мій дім, я і моє місто. Я навіть, блядь, я і моє тіло. Бо тіло жило саме. Саме їло, якщо було шо. Саме спало, якщо було де. Саме бігало, ховалося, мовчало, саме глитало повітря, саме рвало шлунок від страху, саме. А всередині – пусто. Така діра, знаєш, чорна-чорна. І от я пам’ятаю: вода. І ми біжимо. І темно. І тиша така, шо аж в голові дзвенить. І ми, ми всі – пацани, дівчата, старші, менші – от просто біжимо в нікуди, як якісь грьобані щури, бо хата вже не хата, бо місто вже не місто, бо воно – не наше. Я пам’ятаю, як ще два дні до того я сидів на районі з Дімоном і Лєрою, ми ржали з якоїсь тік-ток хуйні, щось про мопсів, і Лєра жувала Orbit, і Дімон казав, що йому сниться, що він виграє мільйон баксів, і ми пили якусь шляпу, що купили в маркеті на Суворова. Бо вони тут. Вони. Зброя, форма, пов’язки, ці всі їхні "а ты кто такой, документики, паспорт, ну шо?". А ми мовчимо. Ми дивимося в підлогу. Ми стискаємо кулаки так, що аж нігті в шкіру. Ми вчимо, блядь, напам’ять слова, які треба казати, якщо питають. "Я нікуди не дзвоню." "Я нічого не знаю." "Я просто йшов за хлібом." "Я нічого не бачив." "Я не український коригувальник." "Я не здаю позиції." "Я не знаю, хто кинув коктейль Молотова в їхню машину." "Я не знаю, хто ходив клеїти ті жовті стрічки." "Я не знаю, хто то писав на стіні." "Я не знаю, хто забирав гуманітарку з підвалу." "Я не знаю, блядь, нічого, я просто тут живу, я просто, просто, просто..." Я знаю. Я все знаю. Бо я там був. Бо я біг. Бо я стояв. Бо я дивився, як забирають його, і не міг нічого зробити. Бо я чув, як він кричав. Бо я знав, що його більше нема. Бо вони. Вони. Вони. (Він затихає. Глибоко вдихає. Витирає рукою обличчя. Смокче повітря крізь зуби.) Потім. Потім була вода. Потім були дороги, яких немає. Потім була стрілянина і мертві в канавах. Потім було сонце таке, що аж очі боліли. Потім була хата, а потім її не було. Потім були люди, яких не було. Потім була мама. Потім її не було. І от я стояв. Я стояв. Я стояв посеред усього цього – зруйнованого, втопленого, загризеного, обісцяного війною, посеред каміння, гнилих мішків з піском, спалених машин, обірваних дротів, пустих квартир, в яких ніхто вже не жив, посеред вибитих вікон, дірявих дахів, знищених крамниць, згарищ, собак, що тікали від людей, людей, що тікали від людей, людей, що лишалися, бо не було куди, людей, яких уже не було. І думав: а я? Я? Я хто? Я живий? Я ще є? Чи мене теж уже нема? Чи я тепер просто хожу-привид, балакаю-привид, сміюся-привид? Чи я тепер просто тіло, яке існує? Яке крокує. Яке рухається. Яке робить вигляд, що ще тут. Яке думає: а може, ну його, той світ? Бо цей світ – він болить. Бо в цьому світі люди помирають. Бо в цьому світі мами зникають. Бо в цьому світі пацанів вивозять у багажниках. Бо в цьому світі все, що ти любив – руйнують, палять, вбивають, розстрілюють, рвуть, затягують у воду, глушать у підвалах, топлять у крові. Бо цей світ – він не твій. Бо цей світ – він їхній. Бо вони тут. Бо вони думають, що все. Що перемогли. Я більше не пам’ятаю свого голосу. Я не пам’ятаю, як звучить сміх. Я не пам’ятаю, який колір має трава, коли не заливається кров’ю. Я не пам’ятаю, як це — думати про завтра. Я пам’ятаю тільки, що коли я в останній раз бачив свою маму, вона сказала мені: „Закрий очі“. Я закрив. І коли відкрив — її вже не було. Я думаю, це все, що треба знати про цей світ. Що все зникає. Що ніщо не залишається. Що всі ми просто тимчасові відбитки на мокрому бетоні. Я більше не боюся. Я більше нічого не хочу. Я більше нічого не чекаю. Я просто тут. (Темрява стає ще глибшою. Світло гасне. Тільки тіні залишаються. І більше нічого. Лише порожнеча. Лише очікування кінця, який, можливо, вже настав.) Монолог для Чоловіка 1 (Чоловік 1 сидить на уламку бетонної плити, загорнутий у свою куртку, що вже давно не зберігає тепла. Поруч із ним — металевий фляжка, що важко пахне іржею. Повітря густе, з важким запахом бетону та гарі, усе навколо здається немов мертве, залишки чогось, що вже не буде живим. Він відкидає голову назад, дивиться на чорне небо, яке не зможе показати жодної зірки, а потім тихо починає говорити, більше до себе, ніж до когось.) Ти знаєш, я інколи думаю, що ми вже давно не тут. Не в цьому місці. І навіть не в цьому часі. Тут не можна думати про те, що було, чи що буде. Ми більше не існуємо у тих категоріях, що визначають живих. Ми — це щось між тим, що було до, і тим, що буде після. Може, це навіть і не життя, просто якесь перебування в порожнечі. Як тінь, що колись була тіла, а тепер тільки відображення. Знаєш, я часто згадую, як ми всі жили до цього. Як ми були ще звичайними людьми, з якими можна було поговорити про завтра, про плани, про спільні спогади. Колись ми навіть сміялись. Я пам’ятаю, як ми стояли в черзі за цигарками, як ми сміялись через дурниці. Така була проста радість, як спільне вживання чогось, що не мало значення, але тоді значило так багато. Отак воно, блядь, було, знаєте? Сидимо ми, значить, в хаті, п'ємо чай, як у нормальних людей. Діти там, пацан мій, малий, ще не розуміє, що в біса коїться. Жінка, як завжди, по господарству, тісто місить, булки пекти хоче. А тут – бах! Наче грім з ясного неба, але не грім, а КАБ цей пиздецький. А тепер… А тепер все, що ми маємо — це руїни. Ти знаєш, я втратив всі відчуття часу. Спочатку я намагався рахувати дні. Ще трохи — і буде кінець цього. Але потім я зрозумів: кожен новий день — це лише новий шанс втратити ще більше. Це ще одна можливість втратити якусь частину себе, яка з тобою залишалась. І чим більше я намагався жити, тим більше я помічав, як я став не таким. Як цей звук, мать його, розриває тишу і все довкола! Вікна вилітають, як в кіно, тільки це не кіно, це наша хата, наше життя, блядь, летить на хуй. Я кричу, кричу, щоб вони падали, щоб під столом ховались, але хуй там, де кричати! Звуки такі, що в голові все гуде, аж у вухах дзвенить. Не знаю, як це пояснити. Спочатку я думав, що якщо я витримаю, то все закінчиться. Але не закінчилося. І тепер я не впевнений, чи я ще витримую. Може, я вже не можу відчувати цей біль, чи просто звик до нього, а може, він став частиною мене, і я більше не можу від нього позбутися. Може, я навіть і не хочу. Виходжу, значить, на вулицю, а там пиздець, блядь, пиздець. Де колись стояли хати, тепер ями, дим, уламки. Люди кричать, плачуть, дехто вже не кричить – тихо так лежить, і не розумієш, живий чи ні. Сусід мій, Петро, лежить, кров'ю облитий, а очі відкриті, дивиться в небо, як би кажучи: "Що за хуйня?" (Пауза, він важко ковтає, намагається не звертати увагу на шум, що лине з іншої частини будівлі. Звуки артилерії стають частиною його ритму, але він вже не звертає на них увагу. Це стало чимось природнім.) Я пам’ятаю той момент. Той перший момент, коли я зрозумів, що більше не буде «як раніше». Той момент, коли ти виходиш на вулицю і не можеш знайти знайомих вулиць, будинків, людей, коли усе це просто змішується в одну величезну суцільну біду. Ти бачиш, як обвалюється усе, що здавалося важливим, і ти не розумієш, чому це трапилося, бо не було жодної причини. Ми просто стали частиною цієї безумної, незбагненної машини. І тепер ми знову в процесі. Як шматки, що витягнуті з машини і кинуті в пил. Не для того, щоб вижити. Просто тому, що ми є частиною цього безглуздого циклу. Я згадую, як вони нас тут залишили. Як ми стали частиною цього місця, яке не може бути знову нормальним. Спочатку це виглядало як тимчасово. Як що-небудь, що зникне, коли всі повернуться, коли все це закінчиться. А потім я зрозумів, що ніхто не повернеться. І це більше не тимчасово. Чи пам’ятаєш ти той день? Той перший день, коли все почалося? Я пам’ятаю, як я думав, що це кошмар. Як я намагався переконати себе, що це все не може бути правдою. І що, мабуть, завтра все повернеться на місце, люди знову сміятимуться, і все буде добре. Але що, якщо це більше не може бути добре? Що, якщо те, що ми мали, було просто брехнею? Що, якщо ми ніколи не були справжніми, а все, що ми мріяли, було лише сон? (Тихо сміється, але його сміх порожній, безнадійний.) Я вже не знаю, де я. І хто я. І чому я все ще тут. Більшість людей уже давно не змогли б витримати того, що ми пережили. І я це розумію. Якось так вийшло, що ми залишилися. Ми — ті, хто залишився. Ті, хто став частиною цієї гіркої землі. Ми — те, що не знає, як вийти. Те, що не хоче. Ті, хто вже не може згадати, чому ми починали цей шлях. Чому ми йшли в той бій, чому ми намагалися щось змінити. Ми вже не можемо змінити нічого. Чи ти колись замислювався над тим, що таке бути живим у такому місці? Як воно — бути живим серед мертвих? Ти прокидаєшся, і все — це лише спогади про те, що ти робив і чому ти робив це. І тоді настає момент, коли ти починаєш розуміти: ти вже не є частиною цього світу. Ти просто намагаєшся тримати тіло в русі, поки воно не припинить рухатися. І ти навіть не знаєш, що тебе тримає. Може, це просто звичка. Може, це страх. А може, це просто бажання чогось, чого більше немає. Якщо подивитися на це з іншого боку, все, що залишилось — це ця порожнеча. Ти вже не можеш згадати, коли востаннє відчував, що робиш щось важливе. Я теж. Я пам’ятаю, як колись ми робили щось важливе. Я точно знаю, що ми щось робили. Я пам’ятаю, як працювали на заводі, як намагалися змінити щось. Але тепер я не можу навіть сказати, що це було. І чи це дійсно мало значення. Чи є сенс згадувати це взагалі? (Тихо п’є з фляги) Я думаю, що ми вже давно не тут. Ми давно мертві. Просто ще не зрозуміли цього до кінця. Ти знаєш, не можна просто взяти і померти. Це не так просто. Це щось інше. І тепер я чекаю. Чекаю, коли ця порожнеча все-таки мене з’їсть. Як і всіх нас. Бо ми — це тільки залишки, що чекають на кінець. І, може, це навіть добре. Бо в кінці кінців, ми вже й не хочемо цього шляху. Ми більше не хочемо цієї боротьби. Ми просто хочемо, щоб це закінчилося. І може, тоді ми зрозуміємо, що все це мало бути саме так. Монолог для Чоловіка 2 (Чоловік 2 стоїть біля вікна, дивлячись на далеку темряву, що поглинає все навколо. У нього важкий автомат на плечі, але він тримається якось неохоче, наче це вже не частина нього, а просто обтяження, яке не можна скинути. Він не дивиться на інших персонажів, його погляд зосереджений на порожнечі. Його голос звучить глухо і рівно, наче він вже давно не чекає на відповіді, а просто говорить те, що давно хоче сказати.) Ти знаєш, я не знаю, чому я тут. Може, ти думаєш, що я якийсь герой, що я на війні, на передовій, що я служу. Так, це так. Але ти зрозумій одне — я не тут для того, щоб перемагати. Я не тут, щоб вигравати. Я тут просто тому, що більше немає куди йти. Бо вже не існує іншого вибору. Іноді мені здається, що я прокидаюсь тільки для того, щоб знову пережити те саме. Можу сказати, що це вже рутинно, що я звик. Але це не правда. Може, я вже звик до того, що живу, але не до того, що кожен день — це біль, що кожен рух — це просто спосіб тримати себе на поверхні, поки не затягне глибше. Я не можу сказати, що мене це лякає. Ні. Це не страх. Це просто звичка. Ти звикаєш до того, що ти не можеш змінити. І тоді стає легше. Ти не зрозумієш. Ти не можеш зрозуміти, тому що ти не тут. Ти не в моїй голові. Ти не в моєму тілі, яке вже відчуває, як усе навколо тебе стискається, стискається до таких розмірів, що ти вже не можеш дихати, але все одно намагаєшся. Це як уві сні, коли ти біжиш і не можеш зупинитись, але твої ноги не рухаються. Ти хочеш зупинитись, але вже не можеш. І я, мабуть, вже не зможу. Коли це все почалося, я ще думав, що буде як у кіно. Як на війні, знаєш? Можливо, тиждень, два — і все скінчиться. Я бачив це по телевізору, бачив, як герої виборюють свої перемоги, як усі вони тримаються разом, підтримують один одного. І я теж подумав, що так буде і в мене. Що я буду разом з іншими, що я буду частиною чогось великого, важливого. Може, навіть героєм. Я думав, що буду сміливо йти вперед, що можу сказати собі: "Я зробив це. Я переміг". Але знаєш, що я зрозумів? Війна — це не героїзм. Це не про те, як ти стоїш на передовій і триматися до кінця. Війна — це про те, як ти зламаєшся, як тебе розірве на частини, і ти навіть не зрозумієш, коли це сталося. Ти не будеш героєм. Ти просто залишишся частиною того, що вже зруйновано. Чи ти чув, як воно звучить? Ось це. Ось ці звуки, що лунають з далека. Вони відлунюють у моїй голові, мовби кожен вибух — це крок до кінця. І я їх чую, я чую кожен удар, кожен спалах, як блискавку, що розриває небо. І я вже не думаю про це. Я не думаю про те, як це болить, як це страшно. Це не страх. Це просто — втрата сенсу. Ти просто чекаєш, коли все це закінчиться, і не розумієш, чому ти чекаєш. Ти не знаєш, чому ти чекаєш, і чи ти взагалі хочеш, щоб це закінчилось. Може, ти більше не хочеш нічого. Може, ти просто хочеш бути тут, тому що це єдине, що маєш. І ось ми тут. Всі ми. Ми, які все ще не здатні відійти. Ми, які не можемо вибрати інший шлях. Як би ти не намагався втекти, ти завжди повертаєшся до цього. Ти завжди знову опиняєшся на тому самому місці, серед тих самих людей, які не можуть дати тобі жодної відповіді. Ти шукаєш себе в інших, але в кожному з нас є лише порожнеча. І це не зміниться. Я це знаю. Колись я думав, що я біжу від чогось. Що я можу щось змінити, якщо втечу. Якщо зміню місце, зміню людей, яким довіряю. Але зараз я розумію: від цього не втечеш. Ти не можеш втекти від того, що є частиною тебе. Ти не можеш втекти від самого себе. Я змінив усе. Я змінив місця, я змінив людей, я змінив навіть свою душу. Але це не змінило того, що я залишаюсь тут, в цьому місці, з цими людьми. Ти хочеш знати, що таке страх? Це коли ти дивишся на те, як все навколо тебе знищується, і розумієш, що ти не можеш змінити нічого. Це коли ти відчуваєш, що твої руки зв’язані, і твої ноги не можуть рухатись. Коли все, що ти робиш, — це чекаєш на щось, що вже ніколи не прийде. Ти чекаєш на смерть, і це більше не здається страшним. Це навіть не боляче. Це просто зупинка. І ти вже не боїшся її. Ти просто приймаєш її, як частину цього світу. Знаєш, я був молодшим, коли я ще вірив у боротьбу. Я вірив у те, що ми повинні боротися, навіть якщо ми програємо. Тому що це дає сенс. Я вірив у те, що в кожній битві є якась мета. А тепер? Тепер я знаю, що ніхто не виграє. Ніхто не здобуде цієї перемоги. Це не про перемогу. Це просто про те, щоб залишитись живим ще на кілька хвилин. Бо більше немає сенсу. Кожен день — це новий рівень нищення. Кожен день — це новий крок в той бік, де немає більше шляху назад. І тепер, коли я дивлюсь на тебе, я не бачу того, що я бачив раніше. Я не бачу героя, я не бачу того, хто може змінити все. Я бачу людину, яка просто ще тримається. І це все. Ти — це просто ще один шматок, що не хоче падати, навіть коли вже немає сили триматися. (Звук вибухів знову наближається. Всі персонажі починають рухатися нервово, на фоні чути далеке гуркотіння, а Чоловік 2 мовчки перевіряє автомат, який вже давно для нього став звичним обтяженням. Він знову дивиться на порожнечу, на ніч, і його голос знову повертається до рівного, механічного тону.) Чи є у тебе мета, коли ти вже все втратив? Чи є сенс боротися, коли ти більше не розумієш, за що борешся? Я не знаю. І, може, я не хочу знати. Може, я просто хочу залишити це все позаду, але не можу. Тому що все це вже всередині мене. І я не можу вибрати, як і що робити далі. Ти все ще думаєш, що це може закінчитися? Що ти все ще маєш шанс? Хто нам дасть шанс? Кому ми потрібні, коли нас вже нема? (Пауза. Звук вибухів знову ближче, Чоловік 2 не реагує. Він повільно піднімає автомат, переводить його в більш зручне положення, ніби готуючись до чогось, але вже без надії.) Монолог для Жінки (Жінка сидить на уламках бетонної плити, руки розслаблені на колінах. Вона дивиться вперед, але ніби бачить не те, що перед нею, а щось далеке, невидиме. Її погляд не зосереджений, він розмитий і туманний. Вона не реагує на звуки вибухів, не звертає уваги на оточуючих. Її голос, коли вона починає говорити, звучить тихо, але переконливо, ніби сама вона вже давно не потребує схвалення, а просто говорить те, що є в її душі. Як простий факт. Як непереборна реальність.) Я не знаю, чому я досі тут. Чому я не пішла ще тоді, коли була можливість. Може, тому що я вже давно не вірю, що є можливість. Може, тому що я вже не вірю в нічого, і нікого. Це не тому, що я така сильна. Це не тому, що я героїня, чи жертва, чи якась там носійка надії. Ні. Це просто тому, що тут, у цих уламках, у цих смердючих руїнах, я все одно залишаюсь жива. Жива, хоч і більше не дихаю. Тому що у кожному подиху немає більше сили. І я думаю, що це вже не життя. Це просто збереження форми. Як у сні, коли ти чекаєш, але ніхто не приходить. Ти чекаєш і чекаєш, а потім приходить день, коли ти вже не чекаєш. І тоді ти розумієш, що це вже не має значення. І все одно чекаєш. Чи я досі вірю? У що? В що я повинна вірити? В життя? В людей? В майбутнє? В нас? Колись, коли ми тільки сюди прийшли, ми всі вірили в що-небудь. Кожен з нас мав свою віру. Хтось вірив у те, що ми це переживемо, хтось — що всі ці вибухи, всі ці стіни, ці уламки — вони не зламають нас, що ми залишимося людьми, що ми будемо зберігати своє людське обличчя. А тепер? Тепер уже немає облич. Тепер уже всі ці обличчя стали масками, якими ми розкриваємо свої розірвані душі. І я більше не вірю в те, що ми можемо залишитись людьми. Ні, я не говорю про цю порожнечу, про цю маску. Я говорю про те, що від нас залишилося. Те, що з нами зараз — це не ми. Це щось інше. Я не знаю, хто ми зараз. Але точно не ми. Я все ще пам'ятаю, як ми сміялися. Як ми жартували, як ми жили. Пам'ятаєш, як ми сиділи на кухні, пили чай, ділилися планами? Я тоді була молода. Ми думали, що в нас є час. Час на все. Час на помилки, на вибори, на початки. Час на втрати, що не болять. Ти пам'ятаєш, як ми сміялися, дивлячись у вікно? Як ми всі ще вірили, що світ не розвалиться на шматки? Бо кожен з нас думав, що все це — лише тимчасово. Це пройде. Ти ж сам казав, що це буде як у кіно: ми побачимо страшні картини, але потім ми все це переможемо, знову повернемося додому, де буде все нормально. Ти тоді не зрозумів. Ти не зрозумів, що воно не закінчиться. Це не закінчиться, навіть коли ми все забули, навіть коли ми вже нічого не чуємо і не бачимо. Це не закінчиться, бо це вже не буде мати жодного значення. Знаєш, я думала, що я зможу втекти. Втекти, поки ще є шанс. Втекти, поки ще є хоч якийсь вихід. Але я не втекла. І тепер я не можу. Я не можу через те, що більше немає місця для втечі. Усі ці руїни, ці зруйновані вулиці, ці згорілі будівлі — це мій дім. Я повернулася сюди. Я повернулася, бо більше нема куди. І це вже не питання вибору. Це питання того, що я не знаю, чим ще живу. Я не знаю, чому я ще дихаю. Я не знаю, чому я досі намагаюсь залишити хоч щось живе у собі, хоча навіть це більше не має сенсу. Але я продовжую рухатись. Я йду далі, бо я не знаю іншого шляху. Бо з кожним кроком я ще більше втрачаю, але що мені залишилося? Що мені залишається робити, коли весь світ розпадається? Коли все це почалося, я думала, що ми вийдемо на вулиці і знайдемо розв’язку. Я думала, що якщо ми разом, якщо ми будемо разом, то ми впораємося з усім. Виявилось, що це не так. Ніхто не впорався. Ніхто не переміг. Ми не перемогли. Ми просто тримаємось. Ми тут, в цих руїнах, тому що більше немає де бути. І я бачу це у всіх — в очах кожного з нас. Більше немає віри. Більше немає надії. І ми вже не боремося. Ми тільки тримаємось, чіпляючись за рештки того, що ще живе всередині. Але всередині нас вже нічого немає. І це ніби не смерть. Це ніби просто поступове згасання, яке ми не можемо зупинити. І все-таки, знаєш, я пам’ятаю, як ми сміялись. І коли я дивлюсь на тебе, я інколи думаю, чи була я тоді інша. Чи була я тоді інша, коли ми сміялись і думали, що все буде добре. Тепер я вже не можу сміятися. Це просто не має сенсу. Всі ці стіни, ці уламки, цей холод — це стало моєю реальністю. І ти не можеш вибрати, що ти хочеш, коли реальність вже стала такою, якою вона є. Всі наші надії, всі наші мрії... Вони не здатні витримати цього. Це не просто війна. Це — руйнація. Це — процес, який не залишає тобі вибору. Я не знаю, як це сталося. Чому ми стали такими. Але ми вже не люди, ми вже не те, що були. І це не через вибір. Це через те, що ми вже не знаємо, чого ми хочемо. Ми просто намагаємося зберегти хоч якусь подобу того, що ми були. Але і це вже не можливо. Я вже не можу сказати, що я живу. Я просто існую. І з кожним днем це стає все важче. І я не знаю, чому це не закінчується. Чому я ще не здохла, як інші. Чому я все ще йду, коли вже давно нема чого шукати. (Пауза. Звук вибуху чується знову. Вона не звертає уваги, лише продовжує сидіти, знову втягуючи у себе своє мовчання.) Монолог для Підлітка (Підліток сидить на уламках бетонної плити, зламані частини старого телефону лежать поруч. Він тримає в руках уламок скла, розглядаючи його, як відображення, але не в його очах відбивається світло. Він мимоволі чіпляється за цей уламок, як за останнє, що зберігає ілюзію чогось живого. Його голос — наче непотрібний звук у порожнечі, без емоцій, але водночас сповнений глибокого болю.) Я не знаю, коли це сталося. Тобто, я не знаю, як це почалося, і я не знаю, коли це все стало... ну, таким, яким воно є зараз. Ти не помічаєш, коли все навколо тебе розпадається. Спочатку це були просто якісь звуки. Спочатку це був просто шум. Вибухи, постріли, все. Я думав, що це... ну, що це минеться. Це просто якийсь дурний момент у житті, і він закінчиться. Ми живемо, ми граємо, ми сміємося, ми сміємося навіть тоді, коли це вже зовсім не смішно, бо все це має пройти, правда? Ми думаємо, що все це просто сон. І все буде, як раніше. Так? Але потім виявляється, що ти прокидаєшся, а сон не закінчився. І ти починаєш знову не розуміти, де ти. Що з тобою сталося, де ті люди, які були поруч? І ти більше не можеш повернутись назад. Ти просто йдеш, намагаєшся йти, бо нема вже куди йти, а якщо йти не можна — ти просто залишаєшся там, де є. Це не просто війна. Це не просто якась сутичка. Це не просто кілька людей, які намагаються вирішити, хто правий, а хто винний. Це не схоже на те, що в книжках. Це не схоже на те, що ти бачиш по телевізору. Це навіть не схоже на те, що ти чув від тих, хто повернувся. Коли я чув, що війна змінює людей, я думав, що це якісь дурні розмови. Я думав, що це все брехня. Ну, типу, вон там старі говорять, що не те що вони, а ми — ми навіть не уявляємо, як це — бути там, серед них, серед тих, хто відчуває справжній біль. Я думав, що все це вигадки, що це вони собі просто пояснюють все. Але тепер я розумію. Вони праві. Це не просто не те, що ти очікуєш. Це зовсім інше. І я не знаю, чи я ще можу зрозуміти, що було до цього. Ти не можеш зрозуміти, чому ти не смієшся більше. Ти не можеш зрозуміти, чому тебе вже не розважають ті самі речі. Коли я був маленьким, я сміявся з усього. Ми всі сміялися з усього. Дурні жарти, обмани, те, що у когось не виходить, щось не виходить у мене — це було смішно. Це була частина життя. Я не пам’ятаю, коли ми перестали сміятися. Я не пам’ятаю моменту, коли ця вся радість зникла. Я просто прокинувся одного ранку і зрозумів, що більше не можу сміятися, навіть коли хочу. Я не можу навіть згадати, як це було — сміятись. І все, що залишилось — це тільки тиша. Тиша й уламки. Вони в тебе всюди. Вони у тебе під ногами, в тобі самій, в твоєму серці, в голові. Вони стали частиною тебе. І тепер ти не знаєш, чого ти боїшся більше: того, що станеться зараз, чи того, що вже сталося, але ніколи не закінчиться. Ви всі, напевно, думаєте, що я нічого не знаю. Мабуть, ви думаєте, що я просто дитина. І це правда, я дитина. Але чому ви думаєте, що я не знаю, що відбувається навколо? Чому ви думаєте, що я не бачу, що це більше не просто гра? Ви думаєте, що я ще не зрозумів? Але я все бачу. Я бачу, як руйнуються всі ваші надії. Я бачу, як зникають ті речі, які ще вчора здавалася важливими. Я бачу, як ви всі намагаєтесь боротися з цим, і як ви вже не боретесь. Я бачу, як ви намагаєтесь йти вперед, і як насправді ви вже пішли назад. Ви навіть не помічаєте, як все це відбувається. Ви навіть не помічаєте, як ви здаєтесь. Як ми всі здаємось. Іноді я думаю, що ми з вами не різні. Іноді я думаю, що ви думаєте, що я тут сиджу, бо ще не знаю, що робити, що я тут через те, що я ще не зрозумів, чому ми все це переживаємо. Але я вже все зрозумів. Я все знаю. І я знаю, що ніхто не прийде і нічого не змінить. Ніхто не дасть нам те, чого ми хочемо. І всі ці спроби знайти сенс — вони даремні. Тому що цього сенсу не існує. Ми вже не шукаємо відповіді. Ми не чекаємо на відновлення. Ми просто чекаємо, коли воно все закінчиться. І в кінці, коли воно вже закінчиться, ми не будемо нічого відчувати. Ми не будемо відчувати, що ми перемогли, і не будемо відчувати, що ми програли. Ми просто будемо тими, хто залишився. Тими, хто дожив. І все. Це буде наша перемога. Наш програш. Я вже не знаю, чому я все ще думаю про те, що буде, коли все закінчиться. Бо я вже не думаю, що буде. Я не думаю про майбутнє. Я думаю тільки про те, що відбувається зараз. І зараз я вже не можу зрозуміти, що є правильно, а що неправильно. Я не можу сказати, чи я чекаю чогось, чи просто чекаю. І чи є в цьому різниця. Чи є ще якась різниця у всьому, що відбувається. Чи є сенс в тому, що ми робимо? (Пауза. Звук вибуху на фоні. Підліток не реагує, його погляд затуманений. Він знову дивиться на уламок скла, обережно обертаючи його в руках, як останній залишок того, що колись було.) Що це все означає? Скільки ще ми будемо сидіти тут, не рухаючись, не знаючи, куди йти? Скільки ще буде тих вибухів? Скільки ще буде часу, коли ми просто будемо дивитись одне на одного і думати, що нічого не зміниться? І це все. І ми все одно будемо сидіти тут. Будемо сидіти і чекати, коли прийде... коли прийде те, що має закінчити все. І це все, що ми можемо зробити. Всі ці думки... вони нічого не змінять. Тому що, якщо немає кінця, то немає і початку. І так ми і залишимося тут. В цих уламках. І це все. Цей момент. І більше нічого. (Знову пауза. Підліток кидає уламок скла, який тоне в уламках бетону, та заплющує очі. Немає більше слів.) Тим, хто залишився. ...вони не розуміють. Вони не розуміють, як це — бути забутими, бути тінями, що зникають за кожним кроком. Вони не розуміють, що значить бути тут, залишатися в цьому просторі, де немає більше нічого, окрім стін і пилу. Ми стали частиною цього простору, частиною цих уламків, частиною цього часу, що не має початку і не має кінця. Всі ми — як частини однієї великої машини, що зламалася, але не здогадалася, що вона вже не працює. Що буде з нами? Що буде з кожним із нас? Ми жодного разу не спитали себе, чому ми все ще намагаємося залишатися в живих, чому ми все ще шукаємо, чому ми все ще хочемо шукати, хоча все це вже давно не має сенсу. Немає сенсу в тому, щоб бути, і все, що ми можемо зробити — це тільки йти. Йти далі, не знаючи куди, не знаючи, чому. Всі ці уламки, все це — вони залишаться тут. Вони залишаться, бо немає куди йти, бо це простір, який ми вже не можемо покинути. Чи ми все ще намагаємось покинути його? Але ж ми не можемо. Ми не можемо покинути те, що стало нашою долею. Це більше не вибір, це більше не спроба, це не бажання. Це реальність, яку ми не можемо змінити, бо ми стали частиною цієї реальності, ми стали її відображенням, ми стали її сутністю. Ти думаєш, що ще є шанс? Що ще можна щось змінити, повернутися, піти? Але ж ми не можемо. Ми не можемо вийти з цієї пастки, бо ми — це пастка. Поглянь на себе. Поглянь, що з нами сталося. Поглянь на тих, хто ще залишився. Чи є ще хтось із нас, хто пам’ятає, хто колись був кимось іншим? Це все так давно стало неможливим. Ти коли-небудь думав, що життя буде таким? Чи ти навіть колись уявляв, що все, що ти коли-небудь любив, може просто зникнути, як цей світ навколо? Ми всі тепер — ці уламки, ці фрагменти, ці бризки того, чим ми були. Але нічого вже не буде таким. Нічого вже не буде тим, чим було. Все розвалиться, і ми розвалимося разом із цим. Всі ці спогади — вони не мають значення. Вони не мають значення, бо немає нічого, що могло б повернути це назад. Немає повернення. Я не знаю, коли це сталося. Я не знаю, коли ми перестали бути людьми. Коли ми стали лише елементами цього світу, частинами цього безмежного пилу. Це було давно, але так близько. Так близько, що я не можу зрозуміти, коли саме ми втратили те, що робило нас живими. Всі ці речі, які ми вважали важливими, всі ці слова, всі ці надії — вони тепер здаються смішними. Це все смішно, бо ми вже не можемо бути такими, якими ми були. Ми вже не можемо говорити. Ми не можемо навіть кричати. Ми вже тільки існуємо в цьому просторі, в цьому часі, в цьому болю. І цей біль — він не зупиниться. Він не зупиниться, поки не зникнемо всі. А коли це буде? Коли це все припиниться? Я хотів би зупинити це, зупинити себе, зупинити цей час, що сковує все навколо, зупинити те, що в нас стало безжиттєвим. Але я не можу. Ніхто не може. І цей момент — він не спиняється. Він постійно йде вперед, і ми — ніщо перед ним. Ми рухаємося, бо рухатися — це єдине, що ми можемо робити, рухатися, навіть коли все, що залишилося, це ці уламки, цей смітник нашого існування. І все це знову повторюється. Це не перший раз. Це не перша хвиля цього безумства. Це вже стало нормою, стало частиною нас. І ми знову намагаємося бути живими, хоч насправді ми вже давно померли. Тому що смерть — вона не відбувається за один момент. Вона відбувається з часом, з кожним рухом, з кожним вдихом. Ми вже давно померли, ми просто не помітили цього. Всі ми. І ця пустка — це те, що залишилось від нас. Це те, чим ми стали. Ти запитуєш, чому ми все ще тут? Чому ми не підемо? Я не знаю. Я не знаю, чому ми залишаємося. Може, ми не хочемо залишати цей смітник, цей руїни, бо це єдине, що ми знаємо. І ми вже не можемо уявити себе в іншому світі. Це єдине, що ми маємо, і тому ми не йдемо. Ми не йдемо, бо більше не можемо. І це єдине, чого ми боїмося. Боятися піти і залишити цей останній шматок нашого життя. Ми не шукаємо відповіді. Ми шукаємо лише те, що можна забрати з собою в останню мить. Чи можна забрати з собою цей час? Чи можна забрати з собою ці уламки? Чи можна забрати з собою ці відлуння того, що ми колись були? (Тиша. Пауза. Тільки звук вибухів чути, і він продовжує звучати... Це безкінечне коло. І ми в ньому. Ми в ньому. Бетон — холодний, все крутиться навколо цього бетону, скільки тут каменів, скільки тут пилу, кожен сантиметр заповнений уламками, кожен звук — це біль, чи може це просто голова, я не знаю вже, чи це біль, чи це просто частина, частина цього всього, це неважливо, ні, це важливо, але ми не можемо говорити, ми вже не можемо говорити, всі слова порожні, і так багато часу вже минуло, а я все ще шукаю хоч якісь звуки, хоч якісь слова, але їх більше немає, їх більше немає в мені, в тебе теж немає їх, і це важко, це просто важко, а ті, хто тут, хто з нами, хто, хто — ми не маємо імен, ми просто це, ми — це вже не люди, ми просто шукаємо місце, щоб не згинути, і що ще? Що ще? Де ми? Де ми тепер, в якій частині цього світу ми живемо, якщо це не світ, а просто уламки того, що ми колись знали? Що ми можемо сказати? Нічого не скажеш, тому що все — ніщо. Слова порожні, жодне ім’я не має значення, і це не метафора, це реальність, це те, що ми відчуваємо кожного дня, кожної години, коли стає все гірше і гірше, коли ми більше не можемо розрізняти, що з нами, і що з іншими, і що це все, це не життя, це просто існування, або це навіть не існування, бо існування — це коли є хоч щось, а тут лише безумство, безумство й тиша. Тиша... іноді я думаю, що це тільки звук вибухів, тільки цей глухий звук, він був тут і залишився, він став частиною, ніби серце, але серце з каменю, бо серце, якщо воно і є, воно давно вже не б’ється, не може, воно вже давно розсипалась на дрібні частини, кожен удар — це уламок, і це вже не кров, це пил. Залишилася тільки тиша, яка інколи розривається на уламки. І так багато зламаних людей, людей, яких я колись знав, тепер вони не люди, вони навіть не тіні, бо тінь зникає, а вони просто відлуння того, що ми колись знали, а що ми знали? Чи ми дійсно колись знали щось? Чи це був просто шлях, який ми вибрали? Чи він був вибором? Чи ми все просто віддали, і тепер усе, що залишається — це не вибір, а тільки те, що з нами сталося? Ти тут. Ти тут, ти сидиш поруч, і я не можу зрозуміти, чому ти все ще живий, чому я ще живий, чому ми взагалі живі, це ж смішно, смішно, що ми й досі тут, це смішно, що ми не можемо померти, не можемо, бо ми вже не можемо померти, ми більше не знаємо, що таке смерть, чи це просто втікання від цього болю, чи це вибір, чи просто кінець, кінець того, що колись було, і ти все ще сидиш тут, і я тут, і ми обидва знаходимо один одного тут, а чому? Що ми маємо один від одного? Що ми маємо? Ми нічого не маємо, але ми все ще залишаємося. І це те, чого ми не можемо зрозуміти: чому ми не можемо залишити це позаду? Чому ми все ще тут, а всі інші померли? Чому ми не змогли зробити це, чому ми не могли просто залишити, залишити все це позаду? Може, це ми повинні були бути там, у тих вулицях, у тій темряві, в тому безумстві, може це ми мусили бути тими, хто залишиться. Ми залишились. Але чому? І ти — ти сидиш тут, як я, і ти більше не пам’ятаєш, що було до цього, ти більше не пам’ятаєш, як це було — дихати вільно, сміятись, бути кимось, якимось. І що з тобою тепер? Що з нами? Що ми знаємо? Чи можемо ми ще хоч щось знати? Чи ми вже зовсім забули, що таке бути людьми, що таке — не виживати, а жити? Чи ми всі стали знищенням, якимось осколком всесвіту, що розпався? Я чую вибухи, це як серце, що б’ється, тільки це серце не моє, це серце, яке належить лише землі, бо земля — вона теж помирає, а ми просто залишаємося. І всі ці уламки, всі ці залишки від нас, від тих, хто колись жив, і тепер ми тут, серед цих уламків, і ніхто не скаже, що це був початок. Не було початку, просто був шлях, і цей шлях закінчився. Вони йдуть, вони йдуть, але ніколи не повертаються. Чи це ми йдемо? Чи це ми вже просто залишаємося, і все це просто ілюзія? Чи ми хочемо щось змінити? Чи хочемо ми хоча б кудись піти? Але куди ми йдемо? Ми не можемо йти кудись, бо ми вже не можемо йти, ми просто стоїмо, і це все, що ми можемо робити, і все, що нам залишилось. А що, якщо я скажу, що я не хочу більше стояти? Що я хочу побігти, що я хочу йти, кудись, де є світло, хоча я знаю, що цього світла немає. І я не можу забути, я не можу забути той вибух, я не можу забути, як він звучав, я не можу забути, як це було — бути з ними, і зараз бути з тобою, і я хочу знову побачити, побачити, як це все зміниться, хоч я і знаю, що не зміниться нічого. І якщо я зараз зупинюсь — це буде кінець? Що з нами буде? Я не знаю, скільки ще я можу витримати, скільки ще можна бути в цьому стані, де час перетворюється на якусь невиразну масу, де все стискається до того, що немає сенсу. Ми — тільки елементи, дрібні частини цієї великої, мертвої системи. Система, що просто існує, бо вже не може припинити свою дію. Всі ми тут, бо не маємо вибору, не маємо права вибору. Ми не можемо змінити нічого, не можемо відмовитись від цього, бо якщо ми перестанемо рухатись, якщо ми перестанемо існувати тут і зараз — ми зникнемо. І тоді це буде вже не просто кінець, це буде забуття. Забуття, яке не залишить після себе нічого. Навіть пам’яті. Це найгірше — забуття. Коли тебе немає, коли твоє ім’я не має значення, коли твоє існування — це лише якась коротка мить в історії, яку навіть не записали. Як забути себе, коли тебе нема? Як взагалі зрозуміти, що з тобою відбувається, коли ти починаєш забувати все, що було важливим для тебе? Мої думки — це спроби зібратися в якесь ціле, зібратися після всього цього болю, після того, як ми вже стали лише сірими плямами на карті, плямами, яких вже ніхто не буде шукати. Ніхто не запитає: де ми? Ніхто не запитає, хто ми. І все це просто потече далі, поки не розчиниться в повітрі, як дим від пожежі, що вже не залишає навіть запаху. Ми всі — як частини цього світу, частини чогось великого і хаотичного, що стало неможливим. Це все стало великою помилкою, і ми в ній. Іноді здається, що ось-ось все зупиниться, що є якісь межі, за якими неможливо йти далі. Але знову і знову — ці межі змінюються, їх немає, тому що ми не можемо зупинитись. Ми не можемо зупинитись, бо якщо зупинимось, ми помремо не фізично, а духовно. І це не можна допустити. Це найбільша помилка — дозволити собі померти, не залишивши навіть спогадів. Але що залишиться після нас? Що ми залишимо в цьому світі, коли вже не будемо існувати в тому вигляді, в якому ми є? Кожен з нас — це маленька частинка, незначна в загальному контексті, але водночас кожен з нас — це частина чогось більшого, частина того, що змінюється, частина того, що розкладається на мільйони елементів. І це розкладання — це єдине, що ми можемо побачити. Це єдине, що ми можемо доторкнутись. Це не страх. Це просто факт. Це не життя. Це смерть, що розтягується на кожен наш крок. Але чому ми ще йдемо? Чому ми продовжуємо? Ми зламались. Ми зламались ще до того, як це стало очевидним. Ми не змогли знайти вихід, не змогли визначити себе в цьому просторі. Ми — лише тіні того, що колись існувало. Ми не знаємо, хто ми зараз. І навіть якщо хтось нас запитає, хто ми, ми не зможемо відповісти. Ми не зможемо сказати, чим ми стали, бо це більше не має сенсу. Ми стали частиною цієї пустки, частиною цього безмежного простору, що не має меж і не має початку. Можливо, колись ми були кимось. Можливо, ми навіть намагалися бути кимось. Але ми вже не можемо сказати цього з упевненістю. Ми — це просто хаос, який не має ані початку, ані кінця. Ти вже не можеш виміряти, де ти закінчуєшся і де починається інший. Ми — це просто лінія, яка постійно розмивається, і ми вже не знаємо, що є правдою. Ні, не правдою. Ми не шукаємо правду. Ми шукаємо хоч якусь реальність, хоч якийсь орієнтир, хоч щось, чим можна було б триматися. Але все це неможливо. Ми стали непотрібними. Непотрібними навіть самим собі. І ось зараз, на цьому місці, де більше немає чого чекати, де не залишилось нічого, окрім звуків, окрім цього безкінечного повторення, ми можемо тільки розчинитись. Ми можемо тільки стати частиною цього світу, стати невидимими, стати тим, чим ми насправді завжди були. Ми могли б вирватися, але що з того? Що з того, коли не можна вийти з того, що ти вже став? І ось ми тут. Тут, де немає відповіді, де немає навіть можливості почути себе. Тому що ми вже перестали бути самими собою. Ми — це лише відлуння того, чим ми були. І це те, що залишиться після нас. Тільки відлуння. Чоловік 1: (гірко) Блядь, скільки вже можна... (кашляє від диму) Все одно що в могилі, тільки без тиші. Жінка: (втомлено) Ще трохи, і ми тут всі здохнемо. Сонце забулося, де ми є. Підліток: От, бля, такий у мене день народження... (кидає ще одну дошку в вогонь, який неохоче спалахує) Чоловік 2: (зупиняється, дивиться на них) А ти, малий, взагалі знаєш, що таке день народження? Тут воно не те що не святкується, тут воно не існує. Підліток: (з гіркотою) Знаю, що його нема. Як і всього іншого. Жінка: (звертається до Чоловіка 1) Ти ще віриш, що звідси можна вийти? Чоловік 1: (саркастично) Вірю, як у Бога, якого тут немає. (підводиться, блукає поглядом) Чоловік 2: (сміється гірко) Вийти? Куди? В цю хуйню, що там за стінами? (Раптом доноситься гучніший вибух, всі завмирають, слухаючи.) Чоловік 1: Чуєте? (Всі прислухаються. Нічого, крім артилерії вдалині.) Чоловік 2: Мертві не кричать. Жінка: В нас нема мертвих. Чоловік 2: Вже нема. (Знову тиша. Підліток піднімає ще один камінчик, кидає.) Підліток: Це довго? Жінка: Що? Підліток: Вмирають. (Чоловік 1 відводить погляд. Чоловік 2 сіпається, мов хоче встати, але залишається сидіти. Жінка мовчить, дивиться в темний куток.) Чоловік 2: По-різному. Чоловік 1: Дивлячись як. Підліток: А коли голодний — це швидше? Жінка: Замовкни. Підліток: А якщо холодний? Чоловік 1: Ти коли останній раз їв? (Підліток мовчить. Кидає ще один камінець. Він котиться, падає в темряву.) Чоловік 2: (хрипло) Хто тобі мізки так попалив? Підліток: Ви. (Знову тиша. Гул артилерії глибший.) Жінка: (до Чоловіка 1) Вони далі там? Чоловік 1: Вже ні. Чоловік 2: І не тут. Жінка: Значить… Чоловік 1: Значить, ніяк. (Жінка заплющує очі. Глибоко вдихає. Видихає.) Підліток: А я так і знав. Чоловік 2: Що? Підліток: Що ви ніхто. (Жінка шарпається до нього, але Чоловік 1 хапає її за руку.) Підліток: Ніхто. Бо ті, хто хтось, або вже в землі, або десь там. В теплі. В м’якому. З жрачкою і світлом. А ви — ні. Чоловік 2: (втомлено) Замовкни, сопляк. Підліток: Який сопляк? Мені вже… (пауза) мені вже все одно. (Чоловік 1 відпускає Жінку. Вона сідає на матрац, затуляє обличчя. Чоловік 1: Якщо тобі все одно, то чого ще тут? Підліток: Бо вам ні. (Тиша. Гул артилерії вдалині. На якусь мить здається, що його нема.) Ранок. Сірий, холодний. Чоловік 1 стоїть біля входу, вдивляється вдалину. Жінка намагається розбудити Підлітка, але він не рухається.) Жінка: (тихо) Він… (Чоловік 2 підходить. Схиляється. Тримає руку на шиї Підлітка. Пауза.) Чоловік 2: (хитає головою) Не дожив. (Жінка не плаче. Просто сидить. Чоловік 1 не повертається. Дивиться вдалину. Гул артилерії знову чути, але тепер він ближче.) 2х24.