Сімдесяті роки, Холодна війна. В Естонії служить звичайний рядовий Сергій, якому вже порядком набрид вбогий військовий побут і загальне відчуття безнадії у військовій частині. Одного разу у військову частину прибуває льотчик Роман Матвєєв, з яким у Сергія спочатку виникає дружба, яка пізніше переростає в тривалий і болісний гомосексуальний роман. До початку повномасштабного вторгнення росії в Україну 24 лютого 2022 року еротична драма естонського режисера Петера Рібейна "Жар-птиця" сприймалася в надто вже звичному руслі численних квір-драм про приречені стосунки (що саме по собі те ще кліше): "Горбата гора" "Назви мене своїм ім’ям", "Щасливі разом". "Жар-птиці" вдалося, втім, створити ажіотаж на кількох великих європейських кінофестивалях, а також швидко стати предметом культу та фанфіків за мотивами серед юних захоплених створінь будь-якого гендера, включаючи, напевно, навіть котогендерів. Але шедевра з фільму не могло вийти за замовчуванням. Дебютант Рібейн зняв надто вже конвенційне кіно, яке не прагнуло в жодному своєму кадрі порушувати жанрову специфіку або якимось чином піддавати ревізії саму матерію кіно і суть історії, що розповідається, тобто "Жар-птиця" спочатку була квір-драмою з нарочито гетеросексуальною оптикою, і навіть кітч у ній мав зовсім іншу природу, ніж у картинах Джона Уотерса, Тодда Вероу чи Брюса ла Брюса. Естетично фільм Рібейна спирається, з одного боку, на пізньорадянське кіно про військових, у тому числі на відверто спірний та дико гомоеротичний фільм "Сто днів до наказу" режисера Хусейна Еркенова, з іншого боку - на літературну та аудіовізуальну традицію Слави Могутіна, уникаючи у обидвах випадках як зайвої візуальної вульгаризації, так і відмовляючись від реалістичної авторської мови там де режисеру ії застосування здається чужорідним. Естетично Петер Рібейн стриманий, етично – нещадний, і саме етика над естетикою у фільмі домінує, особливо у третьому акті, де градус драми за межею фолу перевищує всі існуючі рамки. У свою чергу суттєво виділив картину Рібейна серед інших на тему ЛГБТ хіба що детально відтворений радянський антураж і делікатний тон самої спроби досить відвертої розмови про геїв у радянській армії, які, само собою, там, безумовно, завжди існували, хоча й у глибоко стигматизованому стані і під постійним страхом ув’язнення за статтею про мужоложство, або, що набагато гірше, очікуючи вбивства своїми ж товаришами по службі. Варто, втім, заздалегідь застерегти, що сюжет фільму "Жар-птиця" чистим фікшеном не є; зрештою, режисер Петер Рібейн, про всяк випадок, присвятив свій фільм Сергію Фетісову - автору "Романа про Романа", пронизливій і вражаюче недооціненої досі книги про відносини льотчика-аса Романа Матвєєва зі своїм товаришем по службі, яким і був, власне, сам автор книги, який навряд чи сильно прикрасив подробиці цієї багато в чому забороненої закоханості. Проте війна росії з Україною, яка розпочалася і триває вже четвертий рік, і те, як поводиться на території нашої незалежної країни перша мародерська, дозволила посилити деякі і без того очевидні акценти в картині Петера Рібейна, та й оптику сприйняття побаченого теж довелося істотно коригувати, відмовляючись від трактування стрічки лише як стандартної по драматичних колізіях квір-драми, задерикуватого sovietsploitation та навіть еротичного трилера в антуражі радянського військового побуту. З позиції нинішнього суспільно-політичного та геополітичного дискурсу "Жар-птиця" стала таким же фільмом-деконструктором укоріненої радянської свідомості у певної категорії людей, як відверто шизоїдний "Дитя 44" Денієла Еспінози або "Смерть Сталіна" Армандо Іануччі. Нація-чикатило завжди боялася своєї десакралізації, особливо якщо основним інструментом цієї десакралізації виступає кінематограф як найдоступніший і найпублічніший культурний медіум. Петер Рібейн в "Жар-птиці" як режисер діє часом тонше і глибше, ніж очікуєш, і виражається це на всьому протязі фільму, який не займається фетишизмом радянської естетики, але розглядає її настільки ж уважно і критично, як і міні- серіал "Чорнобиль" від HBO, наприклад. "Радянське" тут існує поза морально розмитими категоріями ностальгії, бо межа між ностальгією та некрофілією непомітно стерлася після 24 лютого, в Україні насамперед. "Радянське" у стрічці синонім внутрішньої ворожості, сліпої агресії та тоталітаризму як сенсу життя для окремих людей, які мають привілеї та владу. Про те, наскільки Рібейн правильно володіє мовою кіно, говорять декілька сцен у стрічці, в яких режисер позбавляє себе всякої нейтральної оптики. Одна з цих сцен - один із товаришів по службі випадково стає свідком поцілунку між Романом і Сергієм. Це викриття відбувається на новорічній вечірці, яка візуально подається режисером без жодної поетичності або пафосу, яскраві кольори в кадрі приглушуються. Вся сцена новорічного святкування вирішена як типова побутова замальовка, пронизана зсередини напругою, зокрема сексуальною. Камера оператора Майта Мяеківі ковзає по обличчях персонажів, ніби намагаючись прочитати в них щось, що вони про себе ще не знають, і лише на сцені викритого поцілунку фіксуючись довше. Власне, ця сцена є першою по-справжньому ключовою, адже після неї стає ясно, що товариш по службі, який став цим випадковим свідком, причетний до написання рапорту, через який раніше постраждали головні герої. Таким чином, сцена новорічної вечірки вибудовується на кількох рівнях, підкреслюючи і неминучість потягу головних героїв один до одного, і потворну суть радянської армії як такої, зі спотвореними поняттями норми та насильством як єдиним існуючим і, на жаль, ефективним інструментом комунікації та подальших службових відносин. Роман Матвєєв виявляється за підсумком заручником та головною жертвою цієї системи, для якої немає людини загалом та цінності її життя. Його тіло йому де-факто не належить, його свобода волі та сексуальна свобода експропрійовані державою, і логіка тодішньої радянської історії (і, як ми бачимо вже зараз, історії сучасної росії, де середньовічне мракобісся та тотальне насильство це невід’ємна частина колективного політичного та військового тіла) штовхає його до неможливої ​​дилеми: загибель в Афганістані, на черговій колоніальній війні, яка згодом поховала радянського номенклатурного гомункула, або загибель на ґрунті злочинів ненависті, оскільки бути геєм у СРСР та в лавах армії це гірше ніж бути серійним убивцею. Інша важлива сцена фільму – це, власне, момент першої зустрічі Сергія та Романа. У цій сцені немає нічого екстраординарного, крім самого факту як двоє персонажів, пов’язані присягою, намагаються її подолати і перейти до більш неформальної комунікації. Петер Рібейн вдається до досить банального методу використання світла при наступних сценах взаємодії між героями, все відчутніше насичуючи яскравими колірними акцентами майже всі їхні спільні епізоди. І цей прийом, повторений режисером, принаймні разів п’ять, посилює і те, як самі герої пручаються як самим собі, так і зовнішнім обставинам, які знаходяться поза їхньою зоною контролю. Природно, "Жар-птиця" на даний момент це фільм-тригер, який навіть можна дорікнути в тому, що він недостатньо провокативний і позбавлений запеклої гостроти. Та й сам факт існування сучасної стрічки про СРСР епохи застою, яка не заходить на територію соціальної чорнухи та говорить про армію СРСР крізь призму фатального гей-роману, може викликати певні об’єктивні роздратування. Однак складно не побачити в "Жар-птиці" пошуки причин чому так вийшло історично що хороша росіянин це, в принципі, мертвий росіянин, особливо у військовій формі.